Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Заспокойтеся і не погіршуйте свого становища. Воно й так не дуже добре.

— Йди під три чорти!

— Я востаннє вас попереджаю. Досі розум підказував мені, що слід миритися з тим, як ви звертаєтеся до мене на «ти». Але тепер раджу вам стати ввічливішим.

Сантер пропустив моє зауваження повз вуха й уважно подивився на трьох вестменів.

— Ви йому вже все виклали?

— Ні! — поспішно запевнив Ґейтс.

— Раджу тримати язик за зубами! — грізно вимовив Сантер.

— Що ж вони могли мені викласти? — запитав я.

— Нічого!

— Говоріть, бо інакше мені доведеться силою відкрити вам рот!

— Золото, — неохоче процідив крізь зуби Сантер.

— Що це означає?

— Де лежить золото. Я поділився з ними своїми припущеннями й боявся, що вони все сказали вам.

— Це правда? — звернувся я до Ґейтса.

— Так, — підтвердив той.

— Сантер справді ні про що інше не говорив вам?

— Ні.

— Не раджу дурити мене! Брехнею ви насамперед нашкодите собі!

Ґейтс мить повагався і сказав, як мені здалося, щиро:

— Повірте, сер, я не брешу. Він справді говорив з нами тільки про золото.

— Я дуже добре знаю Сантера, щоб вірити йому. У ваших інтересах сказати мені правду. Чи не говорив він вам про кайова, коли ви зустрілися з ним у долині?

— Казав.

— Він був там один?

— Так.

— Він був на Солт-Форк?

— Ні. Дорогою туди він зустрівся з загоном червоношкірих.

— Скільки воїнів було в загоні?

— Близько шести десятків.

— Хто їх вів?

— Піда, син вождя Танґуа.

— Де вони тепер?

— Повернулися до свого стійбища.

— А ви не брешете?

— Ні, Богом присягаюся, сер!

— Пам’ятаєте, містере Ґейтсе, що людина може чинити, як схоче, але від цього залежить, чи стане її перебування на землі раєм чи пеклом. Якщо обманюєте мене, то потім вам доведеться гірко пошкодувати про це. Що стосується золота, то ви даремно сюди приїхали. Його тут немає.

Тільки тепер я підняв із землі заповіт Віннету, запхав його в замшевий конверт і сховав до кишені.

— Мені здається, що містерові Сантерові більше відомо про це, — з невдоволенням у голосі промовив Ґейтс.

— Нічого йому не відомо.

— А ви знаєте, де те золото? Скажіть нам!

— Я не можу зробити цього.

— Ось бачите, сер, ви хочете нам нашкодити, а не допомогти.

— Це золото належить не мені.

— Але воно буде нашим. Містер Сантер покаже нам, де лежать скарби, і поділиться з нами.

— Але він мій бранець!

— Вам рано чи пізно доведеться відпустити його на свободу.

— Навряд. Сантер повинен померти. Тільки так він може розплатитися за всі свої злочини.

Нашу розмову перервав гучний сміх Сантера. Я повернувся до нього.

— Скоро вам буде не до сміху. Як думаєте, що я зроблю з вами?

— Нічого ви зі мною не зробите, — відповів він зневажливо.

— Хто мені завадить застрелити вас?

— Ха-ха-ха! Всі знають, що Вбивча Рука боїться вбивати людей.

— Так, це правда, я не вбивця. Ви заслужили навіть не одну смерть, і ще кілька тижнів тому я без вагань пристрелив би вас на місці, як скажену собаку. Але Віннету помер, помер християнином, і я разом з його тілом поховав і його помсту.

— Ваше красномовство недоречне. Ви не вб’єте мене, і все тут!

Він поводився нечувано зухвало, але я вирішив, що причиною цього є лють, і спокійно продовжив:

— Не намагайтеся вивести мене з рівноваги. Я вже сказав, що моя жага помсти лягла в могилу разом із Віннету. Але є велика різниця між помстою і покаранням. Християни не знають помсти, але вимагають покарання за кожну провину. Усі злочини треба спокутувати, тож я не буду вам мститися, проте покарання вам не уникнути.

— Мені начхати, як ви це назвете — помстою чи покаранням. Вбивство завжди залишається вбивством, і нема чого хвалитися своєю справедливістю і приплітати сюди християнство.

— Ви помиляєтеся. Я не вб’ю вас, а відведу в найближчий форт і віддам у руки правосуддя.

— Ви справді збираєтеся зробити це?

— Так.

— І як саме?

— Це вас не стосується.

— А я думаю, що стосується, адже без мене це не обійдеться. А може статися так, що це я вас відпроваджу туди, а не навпаки. А я далеко не такий смиренний християнин, як ви, тож від помсти не відмовлюся. А вона вже близька! Вона вже тут!

Він вигукнув це голосно і радісно і, як з’ясувалося, мав на те вагомі підстави. Тієї ж миті з усіх боків пролунало жахливе виття, і на галявину висипали червоношкірі. М’язисті воїни кайова з бойовими фарбами на обличчях обступили мене тісним кільцем.

Отже, Ґейтс обдурив мене! Сантер привів індіанців із племені кайова до Наґґет-Ціль!

Дізнавшись від Сантера про загибель Віннету, смертельні вороги апачів вирішили урочисто відзначити радісну для них подію на могилі його батька і сестри. Такі урочистості були звичайним явищем серед червоношкірих. Поява ж кайова у Маґворт-Гіллз