Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

роздобути папери з моєї кишені. Він не міг забрати їх у мене силою, бо Піда заборонив йому наближатися до мене. У нього залишалося тільки дві можливості: вкрасти їх у мене під час сну або вмовити Танґуа віддати папери йому. Не так уже й важко було би здійснити задумане одним із цих способів. Папери лежали в тій самій кишені, що й раніше. Куди б я міг ще їх заховати? В іншу кишеню? Для цього мені слід було би залишитися на самоті, але я постійно був під охороною, до того ж мене зв’язали.

Свого часу Сантер зробив вождеві кайова кілька послуг і сподівався, що той на знак подяки виконуватиме всі бажання Сантера. Це турбувало мене зараз більше, ніж власна доля. Стійбище кайова було на тому ж місці, що й раніше, там, де Солт-Форк впадає у Ред-Рівер. Ми перейшли річку вбрід, і коли до стійбища залишалося ще дві години дороги, Піда вислав уперед двох гінців зі звісткою, що він повертається. Можна тільки уявити, яке враження справило повідомлення про те, що Піда взяв у полон самого Вбивчу Руку!

Ми ще були у відкритій прерії, досить далеко від лісу, який вузькою смугою тягнувся вздовж берегів Солт-Форк, коли побачили вершників, які мчали нам назустріч. Це були воїни кайова, що хотіли першими побачити Вбивчу Руку.

Вони зустрічали нас гучними пронизливими криками, кидали на мене швидкі погляди і приєднувалися до нашого загону. Мене не розглядали, не витріщалися, як робили б це у цивілізованому світі. Гордість не дозволяє індіанцям проявляти цікавість і бурхливі почуття.

Таким чином наш загін збільшувався з кожною хвилиною. Коли ми нарешті дісталися до лісу, назустріч нам виїхало близько чотирьохсот воїнів, з чого я зробив висновок, що плем’я Танґуа збільшилося.

Під деревами стояли вігвами, в яких не зосталося жодного червоношкірого — все живе вибігло зустрічати мене. Там були старі та молоді жінки, підлітки, діти. Жінки й діти могли дозволити собі менше стриманості, ніж дорослі воїни, і користувалися своєю свободою так голосно, що якби мої руки не були зв’язані, я б заткнув собі вуха. Вони верещали, пищали, кричали, сміялися, і я міг добре відчути, якою великою подією став для них мій приїзд.

Але раптом Піда, який очолював загін, махнув рукою, закликаючи до тиші. Галас негайно вщух. Після наступного жесту молодого вождя вершники утворили півколо, в центрі якого стояв я. Поруч став Піда і ще двоє воїнів, чиїм єдиним завданням було не відступати від мене ні на крок. Сантер спробував пробитися крізь стрій ближче до мене, але його відтіснили. Піда вдав, що не помітив зусиль Сантера.

Мене завезли до великого вігвама, прикрашеного пучками пір’я. Біля входу напівлежав Танґуа. Він постарів і так схуд, що нагадував обтягнутий шкірою скелет. У глибоких очницях мерехтіли гострі, як ножі, чорні зіниці. Його погляд був нещадний, яким міг бути лише погляд вождя Танґуа. Довге волосся його геть посивіло.

Піда зістрибнув із коня, воїни зробили те саме і щільним кільцем оточили нас. Кожен хотів почути слова, якими зустріне мене верховний вождь. Мені розв’язали ноги і зняли з коня. Я стояв перед лежачим на шкурах старим і чекав, що ж мені скаже мій смертельний ворог. Проте чекати мені довелося недовго.

Танґуа мовчки розглядав мене. Оглянув зверху донизу, а потім знизу догори, і так кілька разів підряд. Це був страшний погляд, який міг налякати кого завгодно. Потім він заплющив очі. Ніхто не промовив жодного звуку, навкруги панувала глибока тиша, яку лише іноді порушував стукіт кінських копит. Мені стало неприємно, і я вже зібрався заговорити першим, коли старий вождь урочисто промовив, не розплющуючи очей:

— Квітка чекає на росу, але роса не падає, і квітка хилить голову і в’яне. А коли нарешті роса падає, квітку вже не врятуєш.

Він помовчав і продовжив:

— Бізон розгрібає сніг копитом, але не знаходить трави, він реве від голоду, кличе весну, але весна пішла далеко. Бізон худне, горб його зникає, сили покидають його; він от-от помре. Раптом дме теплий вітер, і бізон перед смертю встигає побачити весну.

Танґуа знову замовк.

Яка дивна й загадкова істота людина! Цей індіанець ненавидів мене так, як ніхто інший, він переслідував мене, намагаючись убити, а як я відімстив йому? Помилував. Замість того, щоб пристрелити його на місці, як скажену собаку, роздробив йому кулею коліна, та й то лише тоді, коли в мене не лишилося іншого виходу. Тепер переді мною лежав немічний каліка, старий з пергаментною шкірою, яка обтягувала крихкі кістки, зі слабким глухим голосом, який долинав немов із могили. Я відчув жаль до нього, хоча знав, що він прагне помсти і що очі його заплющені від радості, яка охопила його від передчуття, що він нарешті вгамує свою спрагу за моєю кров’ю. Дивна істота людина! А ще дивніші істоти — німці.

Безкровні губи Танґуа знову заворушилися.

— Танґуа був такою квіткою і таким голодним бізоном. Він тужив і ревів від бажання помсти, а помста не приходила. Танґуа слабшав, минали місяці, роки. І тепер, коли Танґуа вже бачив смерть, помста з’явилася!

Раптом він широко розплющив очі, весь напружився, підвівся, наскільки йому дозволяли покалічені ноги, і простягнув до мене кістляві руки.

— Нарешті помста з’явилася! — надривно вигукнув він. — Вона тут! Я бачу її поруч зі мною! Ти помреш у страшних муках, собако!

Знесилений страшною напругою, він знову опустився на шкури й заплющив очі. Ніхто не смів порушити тишу, навіть його син Піда мовчав. Минав час. Нарешті старий знову розклепив повіки й запитав:

— Як вам вдалося зловити цю отруйну змію? Відповідайте!

Сантер негайно скористався можливістю і поспіхом заговорив. Не чекаючи, поки відповість Піда, він вигукнув:

— Я знаю про це найкраще, розповісти?

— Кажи.

Як і слід було очікувати, він представив усе так, немов саме він зловив мене. Піда був