Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— От і подумайте: Віннету прийшов сюди по золото, але на нього напав Сантер. Звичайно, вождь апачів припустив, що вбивця повернеться у Маґворт-Гіллз, щоб знайти скарби. Що зробили б ви на його місці, містере Ґейтсе? Невже лишили б золото тут?

— Тисяча чортів! — вибухнув він.

— То що? — запитав я. — Відповідайте!

— Схоже на правду, але я вам не вірю. Це якась дурнувата думка!

— Якщо вважаєте Віннету дурним дикуном, можете шукати золото, але не звинувачуйте мене в тому, що я полюю за ним за вашою спиною. Я не дозволю вважати себе дурнем.

— То ви переконані, що ми нічого не знайдемо?

— Цілком певний.

— То навіщо ви приїхали з нами?

Я не міг сказати йому правду, тому відповів:

— Мені це спало на думку тільки зараз.

— А досі ви нічого й не підозрювали? Однак у ваших словах не все так логічно, як здається.

— Наприклад?

— По-перше. Напевно, Віннету сховав свої скарби так добре, що не боявся, що їх хтось знайде. Як думаєте, таке можливо?

— Цілком.

— Я міг би висунути ще багато аргументів, але не буду з вами сперечатися. Почекаємо містера Сантера, послухаємо, що він скаже.

— Коли він має приїхати?

— Сьогодні він навряд чи приїде, але завтра точно вже буде тут.

— Завтра? Я думаю, це неможливо. Мені якось довелося побувати на Солт-Форк, куди він вирушив. Навіть якщо він буде гнати коня, то опиниться тут не раніше ніж увечері післязавтра. Що будемо тим часом робити, поки він не приїде?

— Полювати. Нам треба м’яса.

— Мені доведеться полювати разом з вами?

Я навмисне поставив це питання, сподіваючись, що всі троє підуть на полювання, а я нарешті залишуся сам. На жаль, мої надії не справдилися.

— Боюся, що ви розполохаєте дичину. Ми впораємося й без вас. Я піду з Клаєм, а ви залишайтеся тут із Саммером стерегти коней.

Піднявши рушниці на плечі, вони пішли в ліс. Я запідозрив, що Ґейтс у глибині душі не довіряв мені, тож вирішив не лишати мене без нагляду. Але в такому разі він мав би вважати мене хитруном і пройдисвітом, а до таких людей ставляться з повагою, до мене ж він виявляв зневагу. Судячи з усього, він був людиною зарозумілою й недосвідченою. Слово «трапер» вимовляв з презирством, хоча для того, щоб вирушити на полювання за хутром звіра, треба бути чудовим стрільцем і володіти неабиякою сміливістю.

Ґейтс із Клаєм допізна блукали лісом, але принесли не дуже багато здобичі: худе зайченя, м’яса якого мало вистачити на вечерю для чотирьох здорових чоловіків. Вранці Ґейтс знову зібрався на полювання, цього разу із Саммером. До обіду вони роздобули кількох диких голубів, таких старих і жилавих, що наші зуби насилу розгризали їхнє м’ясо.

— Чорт! — виправдовувався Ґейтс, поглядаючи на мене. — Це ж треба, щоб так не щастило! Куди могла подітися дичина? Таке враження, ніби червоношкірі небіжчики, біля чиїх могил ми сидимо, розполохали її по всій околиці.

— Так, якби ваше невезіння можна було засмажити і з’їсти, ми б наїлися досхочу. А ці пташки дивом вижили з часу потопу. Як шкода, що їм довелося померти такими юними!

— Ви смієтеся з мене, сер?

— Ну що ви! Моєму шлунку так само не смішно, як і вашому.

— Спочатку самі принесіть щось їстівне, а потім смійтеся на здоров’я.

— Добре. Тепер моя черга добувати печеню.

— Точніше — нічого не знайти!

— Зайця або допотопного птаха я точно вполюю.

Я підвівся, узяв обидві рушниці й попрямував до лісу. За моєю спиною чувся сміх.

— Ви тільки гляньте, як він крокує зі своїми гарматами! У дерево з них ще можна влучити, але не в пернатих!

Більше я нічого не чув. Якби я спинився тоді й підслухав, що вони говорять, усе склалося б інакше. Пізніше з’ясувалося, що вони і справді були впевнені, що я нічого не вполюю, тому всі троє відразу теж пішли на полювання, аби ще раз пошукати щастя і принести багатшу здобич, ніж я. Таким чином, біля могил нікого не було, і я міг би спокійнісінько викопати заповіт Віннету, замести сліди моїх пошуків, а потім встигнути роздобути щось на вечерю. Але вийшло інакше.

Два дні вони ходили на полювання у той бік, звідки ми приїхали. Я розумів, що там вони вже розполохали всю дичину, тож пішов на північ, до долини, куди ми колись заманили кайова й зачинили за ними пастку в тісній ущелині. Наближався полудень, і час був невідповідний для полювання, тому я обмежився тим, що підстрелив двох жирних індиків, і повернувся в табір.

Біля могил нікого не було. Підозрюючи, що супутники вирішили пожартувати з мене й пішли моїм слідом, я знайшов їхні сліди, уважно роздивився їх і зрозумів, що вони теж вирушили на полювання. Я покликав їх, але нічого не почув у відповідь.

Як багато я дав би, щоб вони якомога довше не поверталися! Тепер треба було діяти чимшвидше.

Я вирізав із західного боку могили великий шматок дерну, зняв його й поклав на ковдру. Туди ж я зсипав викопану землю, щоб не залишити в траві слідів. Я дуже поспішав, гарячково довбав ножем тверду кам’янисту землю, час від часу піднімаючи голову і вслухаючись у довколишні звуки: чи не пролунають кроки або голоси моїх попутників.

Раптово мій ніж вдарився об камінь, я розчистив його і вийняв, під ним виявився ще один, а під ним була сама схованка, в якій лежав загорнутий у шматок шкіри заповіт