Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май
— Чудово! Ось ми й на місці. Погляньте на ті кургани! Тепер залишається дочекатися містера Сантера.
То була правда. Перед нами височіли знайомі мені могили Інчу-Чуни і Ншо-Чі.
Усередині складеного з каменів кургану сидів на своєму коні батько Віннету в повному бойовому спорядженні індіанців. Поряд стояла піраміда зі скельних уламків, з якої тягнулася до сонця верхівка дерева. Всередині, притулена до стовбура, спала вічним сном прекрасна Ншо-Чі.
Я підійшов до могил, і серце моє стислося від болю. Я кілька разів бував тут разом з Віннету, щоб ушанувати пам’ять загиблих. Він також не раз приїжджав сюди без мене, і я не знаю, про що він думав і що почував, поки я був десь далеко, в інших країнах. А тепер я стояв тут один, без друга і брата, який також покинув мене назавжди. Раптово туга в моїй душі змінилася жагою помсти. Сантер і помста! Колись усі думки Віннету так чи інакше поверталися до цієї людини. Молодому вождеві апачів, попри всі старання, не вдалося зловити вбивцю й помститися. Тепер я стояв тут, біля дорогих мені могил, і чекав, коли з’явиться Сантер. Хіба не міг я виконати останню волю Віннету? Хіба не став я спадкоємцем його помсти? Якщо я не вб’ю Сантера, це буде не благородством, не християнською чеснотою, а зрадою усіх його жертв.
Раптом я почув невідомо звідки голос: «Віннету став християнином». Тієї ж миті за моєю спиною пролунав інший голос, голос Ґейтса:
— Що ви розглядаєте в цій купі каменів? Чи вам уже ввижаються привиди померлих червоношкірих? Якщо так боїтеся серед білого дня, то що ж буде вночі?
Я нічого не відповів йому, відвів коня на галявину, стриножив і пустив пастися, а сам пішов оглянути околиці.
Повернувшись, я побачив, що троє моїх товаришів уже влаштувалися. Вони сиділи біля могили вождя, саме там, де мені слід було копати, щоб дістати заповіт Віннету.
— Куди ви ходили? — грубо запитав Ґейтс. — Шукали золото? Навіть не думайте робити щось сам, ми разом приїхали сюди і разом почнемо пошуки, щоб ніхто ні від кого не міг приховати місця, де лежать скарби.
Мені дуже не сподобалися його слова. Хоч вони й не знали, хто я такий, однак не можна було допускати, щоб зі мною розмовляли таким тоном. Слід було дати відсіч, але й не переборщити, щоб не образити Ґейтса, на якого мені потрібно було вважати, принаймні наразі.
— Чи не занадто ви допитливі, містере Ґейтсе, а може, вам здається, що можете наказувати мені. Зважте, що я давно виріс з коротких штанців і зумію за себе постояти.
— Постояти за себе? Містере Джонсе, на що натякаєте?
— Я не натякаю, містере Ґейтсе, я кажу відверто: я нікому не підкоряюся.
— Отут ви помиляєтеся. Коли ви приєдналися до нас, то стали частиною товариства, а в таких справах завжди має бути людина, чиї накази інші виконують беззаперечно.
— І ви вважаєте, що віддавати накази найкраще вдасться вам?
— Так.
— А ось тут помиляєтеся ви. Якщо хтось тут і буде командувати, то це буде Сантер.
— А поки його немає, я — його заступник.
— Але не в тому, що стосується мене. Не забувайте, що Сантер мене ще не взяв до вашої групи, отже, я ще не член товариства.
— Тоді тим більше припиніть нишпорити всюди! Якщо ви ще не член нашого товариства, то не маєте на це права.
— Припинімо цю суперечку, сер. Я ходитиму, куди захочу й коли захочу. Я не збираюся сваритися з вами й охоче дам вам пояснення. Я ходив, щоб перевірити, чи немає довкола підозрілих слідів. Якщо вже ви такий досвідчений вестмен, то мали б знати, що не можна ставати табором у лісі, не переконавшись, чи немає поблизу ворогів. Ви забули про це правило, тому я зробив усе за вас. Мені здається, я заслуговую на подяку, а не на докори.
— То ви шукали слідів?
— Так.
— А ви вмієте їх відшукувати?
— Ну звичайно.
— А я подумав, що ви шукаєте золото, — глузливо промовив Ґейтс.
— Я не цікавлюся такими дурницями.
— Ви сказали «дурниці». Чому?
— Де його шукати, знає тільки Сантер, якщо тільки золото все ще тут, у чому я глибоко сумніваюся.
— У вас надто багато сумнівів. Я відчуваю, що ви не довіряєте нам. Мабуть, не варто було запрошувати вас їхати з нами.
— Може, й так. Але боюся, що золота нам тут не знайти ні з містером Сантером, ні без нього. Його тут більше немає.
— Звідки ви знаєте? Хто вам сказав?
— Здоровий глузд. І мені дуже дивно, що ви видаєте себе за досвідчених вестменів, а самі досі ні про що не здогадалися.
— Досить говорити загадками. Відкрийте свої карти. Тут було золото?
— Я впевнений, що було.
— Тоді хто його забрав звідси?
— Віннету.
— Чому ви так вирішили?
— Ліпше запитати, чому ви до цього не додумалися. З того, що я чув про Віннету, він був не просто мужнім воїном, але й найрозумнішим та найхитрішим серед індіанських вождів.
— Про це знаєте не тільки ви, але кожна дитина на
