Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— І які ж вони?

— Не второпаю я, сестро, — раптом убовтнувся в річ Семен, — він ходить до тебе щоночі, а ти й ніг його не бачила? Як це таке може бути?

— Таж поночі в хаті… А темрява — вона, знаєте, для кохання!..

Михась допитливо зиркнув на характерника, але той наче й не помітив його погляду.

— Яке там кохання… кров із тебе він ссе щоночі, жінко добра! Піди до річки та поглянь на себе… ти ж усохла, мов стара груша!

— А гарна, гарна молодиця була!.. — знов укинув Семен.

— А третє,— провадив Обух, — ти і сама вже помітила, напевно…

— А що?

— Хрестить він лоба, як заходить до хати?

Килина пополотніла.

— Ні-і-і…— прошепотіла вона за хвилю.

— Так ото ж! — відтяв характерник і знов сів за столом.

І допіру він умостився на лаві, як за вікном промайнула чиясь тінь, а потім у сінях загупали тяжкі повільні кроки.

— Господе, твоя воля! — пробурмотів Семен.

— Тихо сидіть мені усі! — звелів Обух.

Двері відчинилися, й до хати ступив мрець.

Був це чоловік років за тридцять, стрижений під кружок, довгообразий, марний на лиці, аж чорні тіні знати було під очима. Вбраний був у синій жупанок, шаровари і сорочку з грубого полотна — видко, в чому до труни ліг, у тому і прийшов.

Угледів небіжчик гостей у хаті — та й спинився на порозі. А тоді й каже:

— Килино!

— А що?

— А що се за люде в нас за столом? Звідки вони взялися?

Молодиця перезирнулася з характерником.

— Та подорожні, хто ж іще… Оно помогли Семенові сіно вкидати та води мені натягали в жолоба! Сідай, Іванцю, вечеря вже поспіла.

Небіжчик понуро зиркнув на Обуха, потім на Михася. Далі зняв шапку і повісив її коло мисника.

— Подорожні, кажеш? Ну нехай… — Він сів на покуті.— Запорожець чи що?

— А хіба не видно?

— Та видно.

Килина розставила на столі миски з борщем.

— Що ж, запорожцю… ночуй уже, як заїхав! — помовчавши, сказав небіжчик. — Тільки спати будеш у стодолі. Бо в мене, сам розумієш, жінка молода…

— Та мені однаково! — відтяв Обух. І хитро примружив око. — А можна у тебе одне діло поспитати, хазяїне?

— Питай.

— Якої віри ти, хазяїне?

Мрець здригнувся.

— Такої, як і ти… А що?

— А чого ж лоба не хрестиш, як до хати зайшов?

Килина саме хліб краяла — та так і завмерла, притиснувши паляницю до грудей.

— Руку потягнув, — глухо відказав мрець, не дивлячись на Обуха. — Підняти не можу. Та то дрібниця, еге ж?

— А дрібниця, — погодився Обух.

Господиня стривожено водила очима то за одним, то за другим.

— То ти з Січи їдеш? — поспитався небіжчик, так само дивлячись у стіл.

— Еге ж.

— І давно в дорозі?

— З місяць.

— А що ж на світі чувати?

— Та що! Живуть люде собі, як у бога за пазухою. Збіжжя сіють, сало їдять, горілку п’ють… — Характерник підняв баклагу, що стояла на столі.— Давай осьо і ми по чарчині хильнемо, щоб удома не журилися!

І стукнув чаркою по столу. Небіжчик глянув на неї — й похитав головою.

— Чув, чув я, що у вас на Січі всі пияки…

— Авжеж, — усміхнувся Обух. — Козак — душа щирая, добре діло знає: як не п’є, то людей б’є, а все ж не гуляє!

— А у нас, — твердо сказав мрець, — не так. Забери її, козаче!

— А то чом? — здивувався характерник.

— Бо гріх!

Обух здивовано підняв брови.

— Який же гріх, коли горілку сам батько Троян людям дав? Як світ був ще молодий, із огня, що споконвіку горить ув Ирі святому, витворив він сей трунок, вбрався запорожцем та