Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— А ось і Кирик! — озвався Обух. — То що, друже?

Крук опустився на його плече і обернув голову.

— Попереду хутір, — сказав він. — Кількоро хат.

— Хоругва проходила?

— Ні.

Характерник подумав.

— Заночуємо? — глянув він на Михася.

— Треба було б… Хоч одну ніч під дахом перебудемо. Та й комарів не годувати…

— Тоді гайда! — вирішив Обух.

Вони рушили насилу помітним прослідком, що звивався у травах поміж озерцями, шелюгами та мочажинами, і за якусь часину стежка поп’ялася у діл, потім звернула о ліву руч — і козаки побачили, що перед ними блиснула річечка, де росли верби у березі, а над річкою — декілька хат і городи, що спускалися до левад.

— Ти ба! — сказав Михась.

— Отут і стаємо… — сказав Обух. І торкнув коня, звертаючи до крайнього двориська, обгородженого почорнілим воряччям.[66]— Здорова була, господине!

— Здоров і ти, лицарю! — відказала молодиця, що поралася коло криничного журавля. — А по волі чи по неволі?

Обух крутонув вуса.

— Сама знаєш… добрий козак усе по волі гуляє! А хутір ваш як зветься?

— А ніяк! Та й слобода се, а не хутір.

— А надовго?

— Як ото пальців на ногах і руках… Заночувати хочете?

— Коли твоя ласка, господине.

Молодиця вилляла цебер у жолоб, з якого напувають худобу.

— То заїжджайте у двір. Разом і води мені натягаєте.

— А коней де поставити?

— А отам біля груші.

Обух плигнув на землю й відчинив ворота.

— Розсідлай і витри їх добре віхтем, — звелів він Михасеві.— Та засип вівса у шаньки. А я коло криниці буду.

Коли малий козак попорав коней і підійшов до жолоба, характерник уже натягав туди води.

— От добре, — проходячи, сказала молодиця. — Осьо чоловік прийде, то й вечеряти будемо.

Михась торкнув характерника за лікоть.

— А що воно таке слобода?

— А се, — сказав Обух, сідаючи на колоді,— таке село, сину… Як дає король панові землю, той скликає туди людей. Каже, мовляв, селіться й обробляйте, а панщину робити мені будете через тридцять год. Отаке село чи хутір і зветься слобода.

— А чого се люде повинні на пана робити?

— Бо земля його.

— А хіба не божа вона? Дід казав мені, що земля свята господові належить!

Обух зареготався.

— Якби ж то так! Земля, сину, в Речі Посполитій тим належить, хто зброю носить, себто шляхті. А посполиті не мають права її принабувати…

— А чого?

— А того що землею володіє той, хто може її збройно боронити. Воїн, лицар, захисник! А простацтво за те робить на нього і податки йому платить.

— А козаки теж лицарі?

Характерник сумно кивнув.

— Теж, сину… тільки не хочуть кляті ляхи рівними нас визнавати! Через те і воюємо ми з ними.

У ворота поволі заїхав драбиняк, запряжений паровицею волів. На копиці сіна сидів дядько в полотняній сорочці й шароварах і солом’яному брилі.

— О, — сказав він, — гості в Килини! Здорові, лицарі!

— Здоров і ти, чоловіче добрий, — відказав Обух. — А що, з сінокосу?

— Еге ж.

— То давай поможу.

— А поможи, козаче! — І до Михася: — А ти, хлопче, лізь нагору та топчи.

Характерник узяв дерев’яні вила, що стояли під хлівом, і заходився разом з дядьком закидати сіно до стодоли. Як виросла ціла купа, Михась видерся на неї й заходився гуцати, щоб копиця осіла.

— Тютюнцем почастуєш? — поспитався дядько в Обуха, коли вони впоралися з тим ділом.

Характерник утер чоло й дістав кисета.

— Кури на здоров’я, чоловіче добрий!

Вони посідали на колоді й задиміли люльками. З хати виглянула господиня.

— От молодці! — сказала вона. І до дядька: — Семене, Іван осьо прийде, то й будемо вечеряти!

Дядько понуро зиркнув на неї.