Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
— Хто горілки не п’є — той у пеклі сковороди розпечені буде лизати! — вкинув Михась.
— О-то-то, — кивнув характерник. — Не п’ють її тільки бусурмани, а ти ж, хазяїне, хрещена душа!
Небіжчика аж пересмикнуло.
— А я кажу — забрав її притьмом! — поволі повторив він.
— То, може…
— Та забери сюю баклагу, щоб нею і не смерділо! — гаркнув небіжчик і гахнув кулаком по столу. — Я її й духу чути не можу!
Семен схопився з-за столу і, перехрестившись, нап’яв бриля.
— Ти куди, брате? — поспиталася Килина, що стояла в кочергах ні жива ні мертва.
— Та піду я… жінка вдома жде!
— А вечеря?
— Так ще ж поратися треба… он свині верещать, аж сюди чути! А ви вечеряйте, люде добрі, вечеряйте… — буркнув він, озирнувшись.
Коли двері за ним зачинилися, небіжчик звів дух. Очі його світилися зеленим огнем, у куточках рота виступила піна.
— Давай уже їсти!.. — звелів він Килині. Й до характерника: — А ти тут мені запорозьких порядків у хаті не заводь! Я тобі кажу, що не заводь мені їх у хаті, вражий сину! Знаю я вас, запорожців: пусти свиню за стіл, то вона і ноги на стіл! Я тобі кажу, що ви і ноги на стіл, немов тії свині!
— Та все, все… — поспішно сказав Обух, прибираючи баклагу зі столу. — Не хочеш — не треба, нам більше зостанеться!
Килина принесла сало у полумиску й поставила на столі.
— А борщ постолами будемо їсти… га, жінко? — понуро спитався мрець.
— Зараз… зараз, Іванцю!
Молодиця хутко шатнулася до мисника, і Обух значуще зиркнув на неї.
— Осьо, люде добрі… ой!
Дерев’яна ложка глухо торохнула об ніжку стола.
— Я сама… сама достану! — вигукнула Килина.
Михась зазирнув під стіл — і захолов од жаху: ноги в мерця були чорні й кудлаті, як у барана! Він обернув голову — й зустрівся з переляканим поглядом Килини. Якусь хвилю вони дивилися одне на одного, а потім випросталися.
— Ну, — сказав небіжчик, — довго ти там ще длятимешся?
— Іване… — прошепотіла молодиця.
— І що?
Килина поволі провела по обличчю рукавом.
— А чого… чого це ноги в тебе такі кудлаті?
Всі замовкли, і лише чутно було, як вода скапує у цебро з мокрого рушника, що висів на миснику.
— Та, — сказав урешті мрець, дивлячись убік, — холодно було… То я поліз на горище та пошив собі зі старого кожуха такі кожушані чоботи!
— Таж спека надворі! — вигукнула Килина. — Ти що, Іване?!
Мрець понуро глипнув на неї.
— А тобі яке діло? — поволі поспитався він. — Ти розуму мене будеш вчити?
Обух поворухнувся.
— Подумаєш, велике диво! — сказав він помирливо. — Он у нас був один козак на Січі, то на лиманах болотяної лихоманки вхопив… І що ви думаєте? Надворі спека аж кипить, а його як почне було трясти та морозити, то мусить кожуха вдягати! Сидить ото під куренем на самісінькому осонні й дригонить, мов холодець…
— Та й що? — поспиталася Килина.
Обух махнув рукою.
— Вмер, що ж іще!
— Туди йому й дорога! — буркнув небіжчик. — Давайте вже їсти будемо, а то й не рано…
— Оце й правильно, — сказав Обух. — Їсти — діло не ледаче!
— В мене аж шкура болить, так їсти хочеться, — докинув Михась.
Та й похапали ложки і заходилися вечеряти.
Поночі, коли вони вже лежали в стодолі, повкривавшись киреями, малий козак запитав:
— А що, чорти і справді горілки бояться?
Обух перевернувся на другий бік.
— А певно, сину! Вона для них, як свячена вода, — тільки дух почують, то їх аж коробить!
— А як покропити чорта нею, то що буде?
