Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Отут наче добра місцина… — Щось зашелестіло у траві, і Михась побачив, як у воді зав’юнилося чорне гнучке тіло. — О, і вужі тут є!

Коло берега ясніло чисте прозоре плесо. На тому боці видно було густі комиші. Вода бігла в траві, й на ній грали сонячні блищики. Із шелюгів виліз Семен. На плечі в нього було ягня зі зв’язаними ногами. Характерник махнув йому рукою.

— Ну, осьо… — сказав Семен, підходячи. — Та й що далі?

Обух озирнувся.

— А тепер, — сказав він, — мовчіть усі! Щоб ні пари з уст мені, второпали?

— А то чом? — поспитався Михась.

— Бо всі чари пропадуть…

Він зупинився над плесом. Вода виливалася з нього й люрила поміж очеретами, нуртуючи в голих корчомахах, що лежали поперек течії. Михась із Семеном стали обіч, боязко зиркаючи один на одного. Обух перехрестився і заговорив, дивлячись У воду:

— Ой над садом та над виноградом два вірли золотим яблуком грали! Грали ним вони, грали та й геть його утеряли. Котилося воно, котилося та й коло синього моря спинилося. Над тим морем ясен місяць сяє, по тім морі святий Миколай пливáє. Стану я золоте яблуко в море кидати, до святого Миколая такими річами промовляти: «Святий Миколаїв, Божий угоднику, грішних душ перевізнику! Ти на тому світі поміж богів походжаєш, усю правду про нас, грішних, знаєш. Скажи, Святий Миколаю, як лихо від душі хрещеної одвернути, лютого нава в пекло назад завернути! Щоб він тіло біле не терзав, жовтої кости не ламав, крови людської щоночи не спивав…»

Михась мало не скрикнув: просто під ногами в нього зашелестіла трава, а потім в осоці звинулася удвоє груба чорна зміюка і плигнула у воду. Плесо закипіло, зануртувало і взялося бульбашками.

— Так я і думав… — пробурмотів характерник.

Він узяв ягня, що лежало поруч, дістав запоясника — і одним махом перерізав йому горло. Кров зацебеніла у воду і багровою стьожкою попливла за течією.

— Святий Миколаю, божий угоднику! — швидко-швидко заговорив Обух. — Візьми сюю виру, понеси у синєє море, принеси до пекельної брами, де триголовий пес окатий стоїть на чатах! Триголовий пес завиває, голови до багрового неба задирає, на кров живу лакомо зв’ягає[69]… Впийся ж крівлею з сього світа, псе проклятий пекельний! Клятого нава у білий світ не пускай, браму на сто замків замикай! Іменем Дажбожим тебе заклинаю — і раз! і вдруге! і втретє!

Ото так промовляв він і простісінько на очах мінився — очі його западали, ніс загострювався, лице марніло, аж урешті зробився він як той віск. Як скінчив говорити, то заплющив очі й завмер. І кругом стало тихо, наче перед бурею: повітря зробилося, немов шкло, розкудлані вітром шелюги заклякли, мов намальовані, голубе небо стало якесь зеленкувате і неначе присмерком оповилося, а бджоли, що літали над болотяними півниками, так і повисли кількома золотими крапками. Одну тільки мить тривало теє диво, бо характерник здригнувся, очі розплющив і відразу ж зажебоніла вода в очеретах, задзижчали комахи у траві, закрякали дикі качки на болоті, а шелюги залопотіли й захвилювалися од вітру.

— Іменем Дажбожим тебе заклинаю! — повторив Обух.

І, піднявши ягня обіруч над головою, пожбурив його у воду.

Річкове плесо пішло колами, з дна каламутною хмарою піднявся намул, а потім вода наче вибухнула: де не взялися гади, ящірки, жаби — та як кинуться до того ягняти! Не встиг Михась і духу звести, як сплелися вони у клубок і давай теє м’ясиво рвати та шматувати, як несамовиті.

На вербі зненацька щось затріщало. Михась зиркнув угору — і насилу встиг відскочити: поруч із ним гепнула додолу одчахнута гілляка з шапкою зеленої омельги.

— Ага, — сказав Обух, нагинаючись над нею, — он воно що… Добре, так і зробимо!

Та й дістав запоясника й утнув од тієї омельги коротеньку паличку.

— А то що? — з острахом поспитався Семен.

— Те, що треба… — відказав характерник, ховаючи паличку за пояс. Тоді озирнувся на річку. Колотнеча ущухла так само раптово, як і почалася, й тільки здорові бульки лопалися на брудній перебовтаній воді.— А тепер гайда, хлопці, додому…

За часину, коли вони йшли курною дорогою до слободи, Михась запитав:

— А що ж воно ото за гаддя було у воді, що аж річка закипіла? Я такого ще в житті своєму не бачив!

Обух подивився убік.

— То нечисть пекельна, сину… краще тобі й не бачити було сього!

— То воно не в річці живе?

— А певно, що ні! То, сину, пса того окатого слуги, которий пекло стереже…

— А що то за пес такий?

Характерник зітхнув.

— Там, де сонце заходить, за чорним морем, височить пекельна брама, сину… З каміня вона уся, у ста чоловіка заввиш, і вся страшними мальовидлами пописана! А стереже її