Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Та ні, Килино, я додому…

— А то чом?

— Та ще ж поратися!

— Хліба-солі не хочеш у мене з’їсти! — докірливо сказала Килина. — Брат називається!

— То це сестра твоя? — попитався Обух, пахнувши люлькою.

Дядько сплюнув набік.

— Еге ж… А ти відкіля їдеш, козаче?

— З Січи.

— А-а… І що чутно на білому світі?

Обух мовчки стенув плечима.

— А правда, що скоро вийде Січ на волость і буде заводити козацькі порядки по всій Україні?

Михась неспокійно ворухнувся.

— Правда, — по хвилі відказав характерник. — А у вас що чувати?

— Та доброго нічого… — буркнув Семен. — То ти запорозький козак?

— Еге.

Дядько подумав.

— А правду кажуть, що всі запорожці чари знають і всяке лихо можуть відвернути?

— Не зовсім, щоб усі… але знаємося на цьому! А що?

Семен пахнув люлькою.

— Біда в нас, козаче! Не знаю, як тобі й казати…

— Так і кажи, як є! — глянув на нього характерник. — Заслаб хтось?

— Ні.

— А що ж?

Семен потягнув із люльки, аж зашкварчало.

— Бачив, що сестра моя чоловіка жде на вечерю?

— Еге.

Дядько сплюнув набік.

— А він давно вже на тому світі, козаче… Ще перед Благовіщенням умер.

Михасеві аж мороз по спині пішов.

— І що? — поспитався Обух, вибиваючи люльку об колоду.

— Ходить щовечора. Як смеркне, він уже в хаті. Вечеряє, спить з нею… до світ сонця на цвинтар вертається.

— З нами сила і міць небесна! — вигукнув Михась.

— Приплакала, напевне… — буркнув характерник. — А вмер як?

— Рибу ловив на річці та перемерз… За три дні й не стало. Цілий місяць Килина побивалася! Коли ж, бачу, повеселіла, де той і смуток подівся… Що таке, сестро? Ой, каже, така в мене радість, така радість! А яка ж? Іван знайшовся!

— Здуріти можна… — буркнув характерник.

— Атож… Та як, питаємо, знайшовся? А так, уночі, каже, приходить до мене! Цілує, милує, як чоловік жінку… Гостинці носить.

— Які?

— Яблука… такі гарні, червонобокі!

— Сам бачив?

— Еге ж. Пахнуть, що аж-аж-аж…

Обух зареготався.

— Треба ж таке! І що з нею тепер?

— Та що… така стала, наче з хреста знята! Як походить сей мрець до неї ще трохи — і її доведеться в німі дошки покласти! Та ти ж сам бачив…

— Та бачив!..

Семен пахнув люлькою і глянув скоса на характерника.

— То що, козаче?..

— Та придумаємо щось… — каже Обух.

— Мій батько січовий усе вміє! — встряв Михась. — Над усіма чаклунами він чаклун, отак! Другого такого в усьому Запорожжі немає!

— Правда?! — не повірив Семен.

Обух махнув рукою.

— Менше слухай… воно ще дитина! — І до Михася: — А достань-но ту баклагу з тороків…

— Котора з горілкою?

— Еге ж.

— Там уже половина лишилася…

— Давай, давай! — І до Семена: — Коли він прийде?

Дядько озирнувся. Сонце вже наполовину сховалося за вечірнім пругом. З мочарищ сивими пасмами попливла прохолода, а в полях почали тихо перегукуватися перепели.

— Як сонце сяде, то він у той же мент і заявиться!

— А ти його на власні очі бачив?

— Як тебе оце.

Обух підвівся і, взявши баклагу під пахву, ввійшов до хати. За ним посунули і дядько з Михасем.

— Зараз, зараз і вечеря буде!.. — озвалася од печі Килина, коли вони переступили поріг. — Осьо Іван прийде, то й будемо їсти. Потомилися, мабуть, еге?

Характерник зняв шапку і перехрестився до образів.