Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— А що?

— Це ж пекельний кінь… він усі Дубні може сплюндрувати! — І до Яреми: — Зоставайтеся здорові, ваша милість. Я в дорогу… а цього бевзя із собою заберу, нехай далі винюхує, де ті двоє скрадаються!

— І коня свого нехай забирає,— нагадав маршалок.

— Безпремінно, — вклонився звіздар князеві. І до Барабаша: — Гайда, обревку нетесаний!

Михась виїхав на берег, і гнідий заіржав, хвиськаючи себе хвостом по боках і обтрушуючи останні краплини води.

— І як ця річка зоветься?

— Оржиця, — відказав Обух, підтягуючи попругу. — Менша сестра Сули.

— А чого менша?

— Бо притока. — Обух поправив вуздечку і, молодцювато хекнувши, плигнув у сідло. — Гайда, сину… ще не одну річку доведеться долати!

— А кудою поїдемо?

— А ось тут стежечка через мочарища… може, виберемося нею в степ!

Вони заїхали у плавні, й довкола відразу ж задзижчали комарі. Коні брели по коліна в каламутній нетечі, укритій зеленою ряскою. Комиші були такі високі, що комонники ховалися у них з головою.

— По лівому березі Дніпра скрізь отакі болота, — сказав Обух, що їхав попереду. — Як прийшов Батий в Україну, то люде відступили в ці мочарища й селами там понаселялися… Пробували татаре їх узяти, та потопилися у багнах!

— А багато ще нам треба буде річок перепливати?

Обух зітхнув.

— Ого, сину… тут їх сила-силенна! Поки до Голуня дістанемося, то доведеться здолати Удай, Сулу, Хорол і Псел… а озер, боліт і малих річок та потічків і не злічити!

— То ми оце на Дубні прямуємо?

— Та певно ж… Як від Заруба до Більська пряму провести, то проляже вона крізь Яремине гніздо. Але ми, звичайно, гака накинемо, щоб поминути його стороною.

— Шукають нас, либонь…

— Авжеж. Як на мене, знають вони, куди ми їдемо…

— Звідки?

— Доста у них різних підглядачів та поплентачів…

— Сам Барабаш чого вартий!..

— А певно… Та з нами сила і міць небесна, а вона завжди од лиха нас одборонить, сину! Уповати треба на неї, та й самим ґав не ловити, а матися на бачності[64]…

Нетеча вже сягала коням по пахви. Копита глухо чвакали в намулі, й на воді вибухали здоровезні бульбашки. Десь у комишах залопотіла крильми наполохана качка, і Михась здригнувся.

— А не потопимося ми тут, як тії татаре? — перелякано запитав він.

Обух озирнувся.

— Та ні, сину… Знаю я сюю стежину. Тут нас ніхто не угледить…

— Звідки знаєш?

— Як був у Наливайка, то на звіди ходив[65] у ляське запілля…

— Це із Солониці?

— Еге ж.

Гнідий захоркав, і Михась побачив, що вода потроху спадає. Вони проїхали ще трохи, і стало знати, що копита вже грузнуть у річковій ріні, а не в болоті.

— Ну, — сказав Обух, — ось тобі й степ!

Михась нагнувся, проїжджаючи попід комишами, що зімкнулися над головою, і примружився од сонця, що хльоснуло його увіччю.

— Оце вона і є, Вишневеччина… — сказав характерник. — Скільки око засягне, скрізь Яремині землі. Аж під Московщиною його володіння кінчаються…

— А людей багацько тут живе? — поспитався Михась.

— Трохи є… Татаре сюди рідко заходять, бо князь їх уже погромив кілька разів. То люде й селяться помалу..

Михась притулив долоню над чолом. Безкрає дике поле лежало перед ними, сягаючи до самісінького обрію, що вимальовувався удалині темною рискою поміж небом і землею. Трави стояли як вода, то у чоловіка заввиш, то низькі й миршаві на пагорбах та солончаках, де-не-де височіли на тих залисинах здоровезні будяки та чорнобіль, яскрів буркун золотими плямами по видолинках, а на тлі вечірнього неба чітко й гостро вимальовувалися кшталти давніх могил. І все довкруг гуло та бриніло: дзумкотіли бджоли та різні комахи у чашечках квіття, галасувало птаство на болотах, несамовито скреготів деркач за річкою, квакали жаби в плавнях, а в траві щось сичало, сюрчало і свистіло, наче там з сопілкою хтось засів.