Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Та що! — буркнув Обух. — Робити щось треба…

З хати вийшла Килина.

— Господине! — погукав характерник.

— А що?

— А йди-но сюди, голубко… — І коли вона підійшла: — Сядь-но коло нас!

Молодиця вмостилася на колоді й боязко зиркнула на Обуха.

— Бачила, що вчора було?

— За вечерею?

— Еге.

— Бачила, дядьку…

— Віриш тепер, що то чорт, а не чоловік покійний? Чи і досі не віриш?

Килина довго мовчала.

— Не Іван се! — нарешті сказала вона. — Бо він… ну, він…

Вона затнулася.

— Що, холодний? — криво посміхнувся Обух.

— Еге ж, неначе крига!

— Господе, твоя воля! — перехрестився Семен. — І звідки се лихо на нас узялося!

Обух покивав головою.

— А певно, що холодний! Чорт завжди такий, бо душі в нього нема…

— Не знаю, козаче… Тільки чує моє серце, що смерть за плечима стоїть. — Килина знову помовчала. — Ти наженеш його?

— А ти хочеш?

Вона безтямно глянула на характерника.

— Зведе він мене зо світа…

— Проси що хочеш, запорожцю! — встряв Семен. — Шкода ж сестру — самі ми з нею на світі лишилися! Як жили ми коло Брацлава, то всеньке кодло наше татаре у бран зайняли, а батька з матір’ю зарізали… оце тільки й роду в мене!

— Подумати треба!.. — буркнув Обух. — Непросте це діло…

— Паровицю волів дамо! — вигукнув Семен.

Обух махнув рукою.

— Нічого не треба нам, люде добрі! За це плата не береться…

— Але як харчів дасте, то візьмемо! — укинув Михась. — Бо в нас уже нема нічого!

— Та замовкни ти, пуцьвірку! — глянув на нього характерник. І до Семена: — Значить, зробимо так… Вівці у вас є?

— Еге ж. А що?

— Надвечір треба буде одне ягня. Знайдеш?

— Угу.

— Та й що? — звела голову молодиця.

Характерник підвівся.

— Там побачите, що буде! А зараз гайда сіно перевертати… — І до Килини: — Спробуємо помогти тобі, небого!

Як сонце вже похилилося до небокраю, а над мочарищами послалася сива прохолодна імла, Обух кинув граблі на покіс і втер чоло рукавом.

— Тяжкий же ваш хліб, гречкосії!.. — втомлено сказав він. — Це не козакувати, звісно…

— Шаблею ворочати легше, еге? — поспитався Семен.

— Козак — як той птах небесний: він не сіє і не жне, а з ворогів здобич лупить та п’є і гуляє,— сказав характерник. — Та й лицарем почуваєшся, а не орачем якимсь…

— Я козак Мамай, мене не займай! — укинув Михась.

— О-то-то! — закивав характерник. — А сіно перекидати — останнє діло…

— Та воно так! Тільки де ви тої здобичі набрали б, панове лицарі, якби не ми… — Семен зітхнув. — То що з нашим лихом буде, козаче?

Обух притулив долоню над чолом.

— Сонечко вже заходить… — сказав він. — А отара твоя близько?

— Та оно попід гаєм хлопці пасуть!

— То неси ягня… — звелів Обух. І до Михася: — А ми гайда до річки!

Вони спустилися у берег. Од води тягло прохолодою, мокрим жабуринням і терпким духом верби. Десь у комиші бовтнула рибина.

— Обуше! — торкнув його за лікоть Михась.

— А що?

— А як показати мерцеві Троянів Ключ?

Характерник зиркнув на нього.

— Дарма праця! Не для цього він прийшов у світ…

— Хіба не злякається?

— Та злякається, звісно… — Обух озирнувся, а потім попрямував понад річкою. — Утече та й розкаже на тім світі, де ми зараз пробуваємо… А до тої молодиці все одно буде ходити! Треба нам, сину, так його закатрупити,[68] щоб геть зо світа зійшов!

— І як ми це утнемо?

Обух зупинився.