Лабіринт - Кейт Мосс
Але не тут.
У католицьких соборах Південної Франції вона відчувала не мир, а загрозу. Здавалося, кожна цеглина була просякнута злом. Вона глянула вверх на потворних горгуль, що косилися на неї, і чиї криві роти виражали презирство.
Еліс швидко піднялась і пішла з площі. Вона й далі позирала через плече, вмовляючи себе, що то тільки її уява, хоча ніяк не могла позбутися відчуття, ніби хтось женеться за нею по п’ятах.
«Це просто твоя уява», — переконувала вона себе.
Навіть залишивши середньовічне поселення й рушивши вздовж вулиці Тріваль, у напрямку до центру міста, Еліс почувалася так само знервованою. Попри все, що вона говорила собі, дівчина була певна: за нею хтось стежить.
Офіси Даніеля Делаґарда розташовувалися на вулиці Жоржа Брассана. Мідна табличка на стіні яскраво сяяла на сонці. На свою зустріч Еліс прийшла дещо зарано, тому зупинилася перед табличкою прочитати імена, перш аніж зайти всередину. Ім’я Карен Флері було десь посередині списку, крім неї було зазначено ім’я ще однієї жінки.
Еліс піднялася сірими кам’яними сходами, поштовхом відчинила скляні подвійні двері й опинилася у викладеній плиткою приймальні. Еліс назвала своє повне ім’я жінці, що сиділа за гарно відполірованим столом з червоного дерева. Секретарка запропонувала їй зачекати у кімнаті для відвідувачів. Навколо панувала гнітюча тиша. Чоловік, що дуже скидався на селюка, кивнув Еліс, коли та увійшла до кімнати для відвідувачів. У центрі кімнати на великому столику для кави лежало багато акуратно складених примірників Paris Match, Immo Mèdia та кілька старих видань французького Vogue[113]. На білій мармуровій камінній поличці стояв позолочений годинник, а прямо перед камінними гратами — висока скляна ваза з квітами соняшнику.
Еліс сіла у віддалене крісло біля вікна і вдала, ніби читає.
— Міс Таннер? Я Карен Флері. Приємно познайомитися.
Еліс хутко підвелася, одразу ж уподобавши свого адвоката. У свої тридцять із хвостиком, міс Флері мала вигляд досить компетентний; вона була одягнена у строгий чорний костюм і білу блузку. Її акуратне біляве волосся було коротко підстрижене, а на шиї висів золотий хрестик.
— Моя уніформа, — промовила жінка, помітивши погляд Еліс, — у ній дуже спекотно в таку погоду.
— Я уявляю.
Карен притримала двері і пропустила Еліс уперед.
— Ходімо?
— Як довго ви тут працюєте? — запитала Еліс, коли вони проходили старими, обдертими коридорами.
— Ми переїхали сюди кілька років тому. Мій чоловік француз. Сюди приходять багато англійців, яким потрібна допомога адвоката, тому ми працюємо досить добре.
Карен провела її до невеликого офісу в задній частині будинку.
— Це чудово, що ви самі змогли прийти сюди, — сказала адвокат, жестом пропонуючи Еліс сісти, — мушу зізнатися, що ми працюємо з більшістю своїх клієнтів телефоном.
— Просто гарний збіг обставин. Щойно я отримала вашого листа, моя подруга, яка працює неподалік від Фуа, запросила мене приїхати до неї. Це здавалося надзвичайно гарною нагодою, і я не змогла відмовитися. — Еліс замовкла, потім додала: — Крім того, враховуючи розмір та походження спадку, здається, якнайменше, що я могла зробити, це приїхати особисто.
Карен посміхнулася.
— Ну, як на мене, це тільки полегшить справу, а також прискорить усю процедуру. — Міс Флері витягла коричневу теку і поклала її перед ними на столі. — З того, що ви сказали мені по телефону, я зрозуміла, що ви обмаль знали про свою тітку.
В Еліс аж обличчя витяглося.
— Насправді, я навіть ніколи не чула про неї. Я й гадки не мала, що в тата були які-небудь живі кревні родичі, не кажучи вже про зведену сестру. Я завжди думала, що мої батьки були єдиними дітьми у своїх сім’ях. На Різдво та на дні народження до нас ніколи не приїздили ніякі тітки чи дядьки.
Карен подивилася в свої записи.
— Ви втратили батьків не так давно.
— Так, вони загинули в автокатастрофі, коли мені було вісімнадцять, — промовила Еліс. — У травні 1992. Саме перед тим, як я мала здобути диплом про середню освіту.
— Жахлива для вас утрата.
Еліс кивнула. Що ще тут можна було сказати?
— То у вас немає ні братів, ані сестер?
