Лабіринт - Кейт Мосс

Оріана аж підскочила. Франсуа має знати! Вона поплескала в долоні.

— Віднеси ось це Франсуа, — сказала Оріана Гіранді, — зроби так, щоб тебе ніхто не бачив.

На табір хрестоносців спустилася ніч.

Гі д’Евре витер свої масні руки в рушник, який тримав знервований служник. Він осушив кубок і подивився на абата Сітоського, який у своїй білій сутані сидів на чолі столу.

Абат ще не збирався вставати.

Пихатий і самовдоволений абат сидів між герцогом Бургундським та графом Неверським. Постійне змагання між ними двома та їхніми послідовниками за кращу посаду почалося ще до того, як військо покинуло Ліон.

Із застиглого виразу їхніх облич було зрозуміло, що Арнольд Амальрік знову картав їх. Єресь, геєна вогненна, небезпека місцевих говірок — саме на ці теми він міг розводитися годинами перед аудиторією.

Д’Евре не шанував жодного з них. Він вважав їх амбіції жалюгідними — трохи золотих монет, вино й повії, кілька двобоїв, потім будинок у розквіті слави, де можна б оселитися у свої сорок. Хіба що Монфор, який сидів трохи далі за столом, здавалося, слухав абатову промову. Його очі світилися неприємним вогником завзяття, яке запалював самий тільки фанатизм абата Сітоського.

Д’Евре знав Монфора лише з його репутації, хоча вони були найближчими сусідами. Д’Евре успадкував землі з гарними угіддями для полювання на півночі від Шартра. Завдяки вигідному шлюбу та репресивній податковій політиці він забезпечив своїй родині багатство, яке постійно зростало протягом останніх п’ятдесяти років. Він не мав братів, з якими слід було б боротися за титул, і не мав значних боргів.

Землі де Монфора розташовувалися за Парижем, менше, ніж за два дні кінної їзди від земель д’Евре. Було відомо, що де Монфор приєднався до хрестового походу на особисте прохання герцога Бургундського, хоча його амбіції були пересічними, так само як і його побожність чи мужність. Він був ветераном східної кампанії в Сирії та Палестині, одним з тих хрестоносців, хто відмовився брати участь в облозі християнського міста Зари під час Четвертого хрестового походу на Святу землю.

Зараз, у свої сорок, він усе ще був сильним, як бик.

Похмурий і відлюдкуватий, він викликав дивну вірність у своїх підлеглих. Проте водночас у ньому розчарувалося багато баронів, які вважали його амбітним та хитрим у стосунках з людьми свого статусу. Д’Евре зневажав його, бо зневажав усіх, хто заявляв, що їхні дії спрямовані на благо Господнє.

Д’Евре погодився на участь у цьому хрестовому поході з однієї причини. Він був певен, що коли завершить свою місію й повернеться до Шартра, то в нього вже будуть Книги, за якими він полює половину життя. Він не мав намірів померти на вівтарі чиїхось вірувань.

— Що таке? — гаркнув він слузі, який з’явився у нього за спиною.

— Вас очікує гонець, мій пане.

Д’Евре гостро поглянув на слугу і спитав так само грубо:

— Де він?

— Він чекає на вас біля входу до табору. І навіть не назвався.

— Із Каркассони?

— Він не сказав мені, мій пане.

Коротко вклонившись голові зборів, д’Евре вибачився та вислизнув з-за столу, його бліде обличчя почервоніло. Ґі швидко пройшов між наметами і тваринами до галявини у східній частині табору.

Спочатку, він міг розрізнити тільки окремі невиразні постаті між деревами. Підійшовши ближче, д’Евре впізнав чоловіка, який служив його конфідентом у Без’єрі.

— Ну? — промовив Гі д’Евре жорстко, бо розчарування тільки погіршило його настрій.

Посланець одразу ж упав йому до ніг.

— Ми знайшли їхні тіла в лісі неподалік від Курсана.

Сірі очі д’Евре звузилися.

— Курсан? Вони мали переслідувати Тренкавеля і його людей. Які справи були в них у Курсані?

— Я не знаю, мій пане, — заїкаючись відповів посланець.

Раптом з-за дерев вийшли ще двоє людей, які тримали руки на руків’ях мечів.

— Що ви знайшли на місці?

— Нічого, пане. Мантії, зброя, коні, навіть стріли, якими їх було вбито... все зникло. Тіла повністю роздягнено. Забрали геть усе.

— Вам відомо, хто це зробив?