Лабіринт - Кейт Мосс

Слуги відступили на крок:

— У замку точаться розмови щодо Ам’єля де Курсана і його сміливості — не такої, яку мали ці чоловіки. З ним також була дівчина, донька управителя віконта Тренкавеля. Її звати Алаїс.

— Вона подорожувала сама?

— Я не знаю, мій пане, але де Курсан особисто її провів до Без’єра. Вона зустрілася зі своїм батьком у юдейському кварталі. Там вони провели трохи часу в приватному будинку.

Д’Евре зробив паузу.

— Та невже? — пробурмотів він, й усмішка спотворила його губи. — А ім’я цього юдея?

— Мені не передавали ім’я, мій пане.

— Він бере участь у масовому від’їзді до Каркассони?

— Так.

Д’Евре одразу ж полегшало, але він цього не показав. Його руки намацали кинджал на поясі.

— Хто ще про це знає?.

— Ніхто, пане, присягаюся. Я не казав більше нікому.

Д’Евре без попередження встромив лезо ножа в горло вивідача. Очі чоловіка ще були живі від шоку, але він уже почав задихатись, його останні передсмертні хрипи виходили зі свистом крізь рану, а кров яскраво-червоним фонтаном розливалася по землі навколо нього.

Чоловік упав навколішки, відчайдушно намагаючись затулити горло, зупинити кровотечу, він роздер собі руки, але зрештою посунувся вперед.

Певний час його тіло лежало на закривавленій землі, здригаючись від корчів, потім востаннє стрепенулося й затихло.

На обличчі д’Евре не відбилося жодних емоцій. Він простяг руку долонею вгору, чекаючи, поки хтось із солдатів подасть його кинджал. Витерши його об край туніки мертвого чоловіка, він повернув кинджал у піхви.

— Спекайтесь його, — наказав він, штурхаючи тіло носком свого черевика, — я хочу, щоб ви знайшли того юдея. Я хочу знати, чи він ще досі тут, чи вже у Каркассоні. Маєте його опис?

Солдати тихо закивали.

— Добре. Поки не буде новин про нього, більше не турбуйте мене цього вечора.

Еліс пропливла двадцять кіл у басейні готелю, потім поснідала на терасі, спостерігаючи, як промені сонця, крадучись, повзуть по деревах. О дев’ятій годині тридцять хвилин вона вже чекала У черзі на відкриття Шато Комталь. Еліс заплатила за вхід і отримала брошуру про історію замку на незвичній англійській мові.

Дерев’яне узвишшя було побудоване на двох частинах зубчастої стіни, праворуч від воріт та навколо підковоподібної Тур-де-Казерне що скидалася на спостережний пункт на кораблі.

Дівчину огорнув спокій, коли вона проходила крізь величезні металеві та дерев’яні подвійні двері східної сторожової вежі й увійшла до двору.

Головне подвір’я було переважно затіненим. Чимало відвідувачів, таких як вона, блукали тут повсюди, читали написи та роздивлялися. За часів Тренкавелів в’яз, під яким три покоління віконтів вершили правосуддя, ймовірно, ріс точно посередині. Тепер не було жодної пам’яті про нього. На цьому місці росли два абсолютно ідеальної пласкої форми дерева. Коли сонце визирало над зубцями протилежної стіни, вони кидали тінь на західну стіну двору.

Віддалений північний кут головного подвір’я уже був повністю освітлений яскравим промінням. Кілька голубів звили собі гнізда в порожніх дверних проймах, тріщинах стін та занедбаних арках Головної вежі та Ступінчастої вежі. Раптом на Еліс нахлинули спогади — відчуття грубої дерев’яної драбини, зв’язані линвами підпірки, видряпування ними, неначе хлопчисько, з поверху на поверх.

Еліс глянула догори, намагаючись подумки розрізнити те, що бачила перед очима, і те, що фізично відчувала кінчиками своїх пальців.

Мало що впадало у вічі.

Потім усеохопне відчуття втрати заполонило Еліс. Сум стиснув її серце.

Він лежав тут. Тут вона оплакувала його.

Еліс глянула вниз. Дві бронзові рейки, що стирчали з землі, виділяли місце, де колись стояла побудова. Вона нахилилася і прочитала, що на цьому місці колись була каплиця Шато Комталь, присвячена Святій Марії — Сен-Марі.

Нічого не зосталося.