Лабіринт - Кейт Мосс

— У готелі? Вони розмовляли одна з одною? — Поль знову вислухав відповідь і додав: — Гаразд. Тримайте її в полі зору і спостерігайте, що вона робитиме далі.

Оті посміхнувся і вимкнув телефон. Тепер було ще дещо, що він міг додати до списку запитань, які поставить доктору О’Доннел.

На диво, його секретарка знайшла надто мало інформації про Беяра. Він не мав ані авта, ні паспорта, не був зареєстрований в земельному кадастрі, не мав телефона, про нього не було жодних відомостей, зареєстрованих у державній системі. Навіть його номер соціальної страховки був відсутнім. Офіційно він, схоже, не існував. Він був людиною без минулого.

Оті взяв це собі в голову, Беяр, мабуть, є невірним екс-членом Noublesso Vèritable. Його вік, минуле, його зацікавленість історією хрестоносців та знання ієрогліфів поєднувало його з Трилогією лабіринту.

Оті знав, що має бути якийсь зв’язок. Знайти його — це просто питання часу. Зараз він би зруйнував печеру, не вагаючись ані хвилини, якби лишень заволодів Книгами. Оті мав себе за Божий перст, через який чотиритисячилітня єресь, нарешті, буде стерта з лиця землі. Він почне діяти тільки тоді, коли до печери повернеться неосвячений грубий пергамент. Потім він спалить вогнем усіх і кожного.

Думка про те, що він має лише два дні на пошуки Книги, спонукала Оті до дій. Сірі очі Поля раптом стали жорсткими. Він зателефонував ще кудись.

— Завтра зранку, — промовив Оті коротко, — підготуй її.

Одрік Беяр чув тільки постукування підборів коричневих туфель Жанни по сірому лінолеуму, коли вони в цілковитій тиші йшли коридором лікарні у Фуа.

Усе інше було білим. Його одяг, колір крейди, уніформи медичних працівників, їхнє взуття з резиновою підошвою, настінні діаграми й комутатори. Інспектор Нубель у пом’ятому одязі розгублено стояв посеред стерильного приміщення. Він виглядав так, наче не міняв одягу вже кілька днів.

Перед ними коридором котився візок для хворих, його коліщатка болісно вищали у мертвій тиші. Усі відступили назад, щоб дати дорогу. Медсестра, що котила візок, подякувала їм, злегка схиливши голову.

Беяр був упевнений, що всі ставилися до Жанни з приязню та турботою. Їхнє, без сумнівів, щире співчуття було перемішане з турботою про те, як вона зможе пережити такий шок. Одрік сумно посміхнувся. Молодь, зазвичай, забуває, що покоління Жанни побачило та зазнало набагато більше, ніж коли-небудь доводилося юним людям. Війна, окупація, опір. Вони билися, убивали й бачили смерть своїх друзів. Вони були міцні. Ніщо не здивує таких людей, хіба що, можливо, надмірна гнучкість людського духу.

Нубель зупинився перед великими білими дверима, які відчинив одним поштовхом і пропустив усіх уперед. Їх одразу ж зустріли холодне повітря та різкий запах дезінфектору. Беяр зняв капелюх і притис його до грудей.

Машини більше не працювали. У центрі кімнати під вікном стояло ліжко, на ньому лежало тіло, накрите простирадлом, яке звисало обабіч.

— Вони зробили усе можливе, — пробурмотів Нубель.

— Мого онука вбили, інспекторе? — запитала Жанна. Вона вперше заговорила відтоді, як приїхала до лікарні й дізналася, що вже надто пізно.

Беяр помітив, як руки інспектора нервово стискалися по боках.

— Ще надто рано щось казати, пані Жіро, хоча...

— То ви розглядаєте це як підозріливу смерть чи ні?

— Так.

— Дякую, — промовила Жанна тим самим голосом. — Це усе, що я хотіла знати.

— Якщо все, — промовив Нубель, підходячи до дверей, — тоді я залишу вас, щоб віддати останню шану. Я чекатиму разом з пані Клодеттою у кімнаті для відвідувачів, якщо вам буду потрібен.

Двері зачинилися за ним із гуркотом. Жанна підійшла ближче до ліжка. Її обличчя було аж сірим, а рот міцно стиснений, але спина та плечі залишалися прямими, як завжди.

Вона відгорнула простирадло. У кімнаті повіяло холодом та спокоєм смерті. Беяр бачив, яким ще молодим був Ів. Його шкіра здавалася дуже білою та гладенькою, без жодної зморшки. Голову Іва було перев’язано, але по краях вибивалися пасма його чорного волосся. Руки хлопця були складені на грудях, неначе у юного фараона.

Беяр спостерігав, як Жанна нахилилася і поцілувала онука в лоб. Потім твердою рукою накрила обличчя простирадлом і відвернулася.

— Ходімо! — промовила вона нарешті, взявши Одріка за руку.

Вони разом вийшли до порожнього коридору. Беяр подивився ліворуч, потім праворуч і відвів Жанну до ряду пластикових стільців, прикріплених до стіни. Тиша була надто гнітючою. Автоматично вони притишили свої голоси, навіть попри те, що навколо них нікого не було, хто б міг їх підслухати.

— Я певний час дуже переживала за нього, Одріку, — сказала Жанна, — я помітила, як він змінився. Він став