Лабіринт - Кейт Мосс

Еліс потрусила головою, приголомшена силою власних емоцій та почуттів. Світ, що існував вісімсот років тому під цими широченними південними небесами, все ще був тут, під поверхнею. Відчуття, що хтось стоїть у неї на плечах, було настільки сильним, ніби зникла межа між її теперішнім і невідомим минулим життям.

Еліс заплющила очі, щоб не бачити сучасних кольорів, форм, звуків та уявити собі людей, які жили тут, дозволити їхнім голосам говорити з нею.

Це було чудове місце для проживання. Червоні свічки мерехтіли на вівтарі... квіти глоду... руки, з’єднані в шлюбному обряді...

Голоси інших відвідувачів повернули Еліс до дійсності, минуле відступило, й вона рушила далі. Тепер дівчина була всередині Шато. Вона бачила, що збудовані вздовж зубчастих стін дерев’яні галереї були відкриті позаду. Глибоко у стіні було заховано багато невеликих квадратних отворів, які вона помітила ще вчора, проходячи повз Лісе. У брошурі сказано, що вони позначали місця балок, де мав би бути горішній поверх.

Еліс поглянула на годинник і була задоволена з того, що в неї ще досить часу до її зустрічі й вона зможе відвідати музей. Кімнати дванадцятого та тринадцятого століть, усі ті рештки справжніх побудов, вмонтована колекція кам’яних вівтарів, колон, карнизів, фонтанів та могил, що датувалися від часів Римської імперії аж до п’ятнадцятого століття.

Її увагу привернуло небагато речей. Потужні чуття, що наплинули на неї у дворі, повністю зникли, душу заполонила незрозуміла тривога. Вона стежила за стрілочками з кімнати в кімнату, доки не опинилася в Круглій кімнаті, що попри свою назву, була прямокутною.

Волосся на потилиці Еліс стало дибки. У кімнаті було циліндричне склепіння та залишки фресок з батальними сценами на двох довгих стінах. Знаки на стіні повідомляли, що то був Бернар-Атон Тренкавель, який наприкінці одинадцятого сторіччя брав участь у Першому хрестовому поході, бився з маврами в Іспанії й отримав за це орден — корону. Серед казкових істот та птахів, що прикрашали фриз, були леопарди, зебу, лебідь, бик і щось схоже на верблюда.

Еліс у захваті подивилася на небесно-блакитну стелю, вицвілу, потріскану, але все ще прекрасну. На фресці, що була зліва від Еліс, билися двоє рицарів, один був одягнений в чорне і тримав круглий щит, він мав би загинути від спису свого супротивника. На протилежній стіні було зображено двобій сарацина з християнином. Ця фреска краще збереглася і повніше відображала події, тому Еліс підступила ближче, щоб пильніше роздивитися її. У її центрі було намальовано двох рицарів, які зійшлися в герці. Сарацин сидів верхи на буланому коні, а християнський рицар — на білому, тримаючи овальний щит. Не замислюючись, вона потяглася, щоб доторкнутися до картини. Доглядачка крикнула та замахала головою.

Перш аніж залишити замок, Еліс відвідала невеликий Південний садок за межами головного двору. Він був занедбаний, тільки з натяком на високі арковані вікна ліворуч. Зелені завитки плюшу й інших рослин заплели порожні колони та тріщини у мурі. Це було тільки відголоском колишньої величі.

Повільно поблукавши довкола, Еліс повернулася назад до сонечка, сповнена почуттям жалю.

Вулиці Сіте були навіть ще більш заюрмленими, коли Еліс покинула Шато Комталь.

Вона все ще мала трохи вільного часу до зустрічі з адвокатом, тому повернула у протилежний бік і попрямувала до площі Сен-Назер, над якою вивищувалася базиліка. Її увагу привернув дещо пошкоджений, але все-таки величний fin-de-siècle[112]фасад готелю «Ля Сіте». Обплетений плющем, із кованими залізними воротами, аркованими вітражними вікнами та портьєрами, кольору стиглих вишень, готель так і хизувався свою розкішшю.

Коли Еліс проходила повз готель, двері відчинилися, показуючи стіни, вкриті гобеленами. У дверях з’явилася жінка. Висока, з гарно опуклими вилицями, із бездоганною стрижкою (її чорне волосся було зачесане назад); вона носила окуляри в золотій оправі. Її світло-коричнева блузка без рукавів і брюки в тон, здавалося, мерехтіли й відбивали світло, коли жінка рухалася. Із золотим браслетом на руці та кольє на шиї вона скидалася на єгипетську принцесу.

Еліс була впевнена, що вже десь бачила її. У журналі чи фільмі, або, можливо, по телевізору.

Жінка сіла в авто. Еліс спостерігала за нею, аж поки машина не зникла з очей, і підійшла до дверей базиліки. Біля самого входу стояла жебрачка з простягненою рукою. Еліс пошаруділа в кишені і, знайшовши монету, віддала нещасній, а потім спробувала увійти всередину.

Але завмерла, щойно поклавши руку на ручку дверей. Вона почувалася, неначе в холодному тунелі.

«Не будь дурепою!» — подумала дівчина.

Еліс переконувала себе ввійти всередину, не піддаватися дражливому відчуттю. Її охопив той самий жах, що й у Сент-Етьєні в Тулузі.

Вибачаючись перед людьми, що стояли позаду неї, Еліс вийшла з черги й опустилася на кам’яний виступ у затінку північних дверей.

«Що в біса відбувається зі мною?»

Батьки навчили її молитися. Коли вона подорослішала настільки, що могла ставити запитання про присутність зла у світі та зрозуміла, що церква не годна дати на них задовільної відповіді, то водночас навчилась і зупинятися. Проте Еліс пам’ятала