Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Увечері ми розмістилися на ніч у відкритій прерії. Безтурботні мисливці за чужим золотом хотіли розвести багаття, але, на щастя, не знайшли хмизу. На мою думку, не було жодної потреби палити вогонь — ніч була теплою, а смажити нам не було що. Вранці ми доїли залишки в’яленого м’яса і продовжили шлях. Далі ми мусили здобувати собі їжу полюванням.

— Можливо, ви хороший трапер, але чи вмієте полювати, містере Джонсе? Влучите у зайця з відстані ста кроків?

— Сто кроків, кажете? — перепитав я. — Далеко.

— Так я й думав! Ви не влучите, — жартував Ґейтс. — Даремно тягнете з собою свою стару гармату. З неї можна стріляти по дзвіниці, але не в дрібного звіра. Але не турбуйтеся, ми про вас подбаємо.

— Хочете сказати, що стріляєте краще, ніж я?

— Саме це я й хочу сказати. Ми — мисливці, справжні вестмени.

— Ну, цього замало, щоб роздобути собі обід.

— Що ж іще треба?

— Дичина. Ви можете бути чудовим стрільцем, але якщо ми не побачимо звіра, то, попри всю вашу влучність, нам доведеться голодувати.

— Не турбуйтеся, ми знайдемо на що полювати.

— У прерії? У цю пору року тут можна зустріти тільки антилоп, а вони не підпустять вас на відстань пострілу.

— Так, дещо ви таки знаєте, але не все. У Маґворт-Гіллз вистачає лісів, тож голодувати ми там не будемо. Містер Сантер сказав нам, що в тих місцях багато дичини.

— Коли ж ми туди доберемося?

— До полудня, якщо ми не збилися зі шляху, — відповів мені Ґейтс, вдивляючись у далечінь.

Я краще за них знав, що ми рухалися правильно і що ще до полудня побачимо гори Наґґет-Ціль. Їм здавалося, що вони самі вибирають дорогу, але насправді я вів їх через прерію найкоротшим шляхом.

Сонце ще не досягло зеніту, коли далеко на півдні рівнину змінили порослі лісом гори.

— Це і є Маґворт-Гіллз? — запитав Клай.

— Так, — відповів йому Ґейтс. — Містер Сантер докладно описав мені, як вони виглядають. Все сходиться. Через півгодини будемо на місці.

— Боюся, що ні, — заперечив Клай.

— Чому?

— Ти забув, що гори з півночі недоступні для вершників.

— Я нічого не забуваю, друже. Я хотів сказати, що через півгодини ми будемо біля підніжжя гір, а потім об’їдемо їх і з півдня потрапимо в долину, яка розділяє гори на дві частини.

Я втрутився в їхню бесіду, щоб потихеньку з’ясувати, наскільки добре описав їм Сантер місцевість, з цього можна було б зробити висновок, наскільки він був відвертий із ними.

— Напевно, в цій долині ми й зустрінемося з містером Сантером?

— Ні, ми будемо чекати його в горах.

— А ми проїдемо туди на конях?

— Так.

— Там є дорога?

— Дороги немає, але є висохле русло річки. Проїхати там годі, але можна пройти пішки і провести коней за собою.

— А навіщо? Навіщо нам лізти в гори? Чи не краще залишитися внизу?

— Не краще. Апачі сховали золото десь на вершині.

— Ну тоді хоча б коней можна залишити внизу.

— Дурниці. Зразу видно, що ви — простий трапер. Поки ми знайдемо те, що шукаємо, можуть минути тижні. Коні не зможуть так довго стояти внизу в долині, за ними ж мусить хтось доглядати. А нагорі вони просто пастимуться біля нас. Невже це не зрозуміло?

— Зрозуміло, але той, хто не знає місцевості, може запитати, хіба ні?

— До речі, там, на горі, цікаво. Я не казав вам, що там стоять могили вождя і його дочки?

— І ми станемо табором просто біля могил?

— Так.

— І будемо там ночувати?

Я поставив це питання навмисно: мені треба було знайти заповіт Віннету, а для цього доведеться розрити підніжжя могили Інчу-Чуни. І ось саме там їм заманулося ставити табір! Щоб позбутися свідків, я спробував викликати в них забобонний страх перед мерцями, який змусив би їх влаштуватися подалі від могил. Хоч і це мене не влаштовувало, бо в нічній темряві я легко міг помилитися, та й важко було б сховати яму в могилі так, щоб її не було помітно вранці.

— Чому ви питаєте, де ми будемо ночувати? — запитав Ґейтс.

— Та як сказати. Якось не дуже добре спати поблизу могил, — відповів я.

— Ви боїтеся?

— Ні.

— Боїтеся! Саммере, Клаю, ви чули? Містер Джонс боїться небіжчиків! Він думає, що червоношкірі вийдуть вночі з могили і стрибнуть йому на спину! Ха-ха-ха!

Він голосно сміявся, а з ним і його друзі. Я мовчав, бо мене більше влаштовувало, щоб мене вважали боягузом, а не почали дошукуватися справжньої причини моїх питань. Ґейтс з удавано заспокійливим тоном розпитував далі:

— Ви й справді такий забобонний, містере Джонсе? Невже вірите в дурні вигадки? Небіжчики не воскресають, і ці двоє теж ніколи не покинуть свою Країну вічного полювання, де їм так добре живеться. Але якщо вони з’являться перед вами, кличте нас на поміч, ми з ними впораємося.

— Я й сам впораюся з ними, містере Ґейтсе. Я нічого не боюся, але вважаю, що ставити табір біля могил недобре. Можна ж вибрати інше місце.

Тим часом ми наблизилися до гір. Біля підніжжя нам довелося повернути на захід, щоб об’їхати їх. Потім ми потрапили