Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май
— Це правда.
— Отже, там дуже багато золота. А те, що взяли звідти Віннету і його батько, — було лише незначною частиною незліченних скарбів.
— Згоден.
— Містер Сантер міг знайти величезне багатство, але він зазіхнув на жалюгідні два-три десятки злитків.
— Це з одного боку правда, але з другого — краще синиця в руці, ніж журавель у небі.
— Невже не розумієте, що я намагаюся вам пояснити? Придивіться до того, як містер Сантер звик діяти. Його звички в майбутньому можуть бути для нас дуже небезпечними.
— Небезпечними? Нісенітниця!
— Уявіть собі, що ми вирушаємо в Маґворт-Гіллз, знаходимо там скарби, а потім…
— Ділимо їх між собою, — скоромовкою вставив містер Ґейтс.
— Ділимо, але як? Скільки, на вашу думку, повинен отримати кожен із нас?
— Звідки можна це знати? Для цього спершу треба побачити, що там лежить.
— Але й тоді ви не будете знати, скільки отримає кожен, бо я впевнений, що містер Сантер забере собі левову частку, а нам виділить стільки, скільки сам захоче.
— Ні. Цього він не зробить. Тут ви помиляєтеся!
— Не думаю.
— А я думаю. Ділити будемо порівну, ніхто не отримає більше, ніж інші! — твердо вимовив містер Ґейтс.
— Навіть Сантер?
— Навіть він.
— Це він вам так сказав?
— Не лише сказав, а й дав слово честі, а потім ми потиснули одне одному руки.
— І він в ту мить, мабуть, мав благородний вигляд?
— Звичайно. Це найблагородніша людина з усіх, кого я зустрічав.
— А ви — трійця найлегковірніших дітей з усіх, кого я зустрічав.
— Чому?
— Бо ви вірите в такі обіцянки.
— А чому б не вірити?
— Мені справді пояснити вам, чи ви вже самі зрозуміли?
— Поясніть.
— Якщо людина здатна вбити за кілька злитків золота, то значить, що вона дуже жадібна. Тож навряд чи така людина схоче ділитися з вами.
— Але ж то були червоношкірі!
— Але вони нічого поганого йому не зробили! І навіть якби вони були білі, він теж не вагався би й убив їх!
— Гм! — недовірливо сказав Ґейтс.
— Мало того, я припускаю, що Сантер пообіцяв вам таку ж частку, яку збирається взяти й собі…
— І він дотримає свого слова, — перебив мене Ґейтс.
— Звичайно, дотримає, але тільки тому, що й так дістане все назад.
— Ви хочете сказати, що він потім нас пограбує?
— Так. Частка кожного з нас буде в сотні разів більшою за ті жалюгідні кільканадцять самородків, які несли з собою індіанці. І якщо він пристрелив їх через таку дрібницю, то б’юся об заклад, що, як тільки ми доберемося до золота, наше життя буде під загрозою. Принаймні, на мою думку.
— Зачекайте, містере Джонсе! Але ж є різниця, в кого стріляти: у білого чи в червоношкірого?
— Для людини, охопленої жагою золота, немає ніякої різниці.
— Не можу погодитися. Можливо, в іншому ви й маєте рацію. Але коли ви побачите містера Сантера, то зразу зрозумієте, що він заслуговує на повну довіру.
— Дуже сподіваюся, що так і буде.
— Самі побачите!
— Чудово! Я з нетерпінням очікую тієї миті, коли нарешті зможу подивитися йому в очі.
— У вас стільки сумнівів і підозрілості, скільки жаб і п’явок у болоті. Але ви можете легко уникнути небезпеки.
— Як? Не йти з вами?
— Саме так. Вас ніхто не змушує, і ви ще можете відмовитися від нашої пропозиції. Я й сам не знаю, як поставиться до вашої присутності містер Сантер. Я думав, що зроблю вам послугу, запропонувавши поїхати з нами до Маґворт-Гіллз.
У його голосі зазвучала образа. Він розгнівався на те, що я не виявив захоплення ні містером Сантером, ні блискучою нагодою нажити багатство, пограбувавши апачів. Тому я відповів йому:
— Ну що ви, ваша пропозиція і справді велика честь для мене. Дякую вам, — примирливо забурмотів я.
— Тоді спробуйте виявити свою подяку якось по-іншому і не поливайте брудом джентльмена, якого ще навіть не бачили. Припинімо цю марну суперечку, майбутнє нас розсудить.
Ми перевели розмову на інше, і мені поволі вдалося подолати недовіру, яка виникла між нами. Я не сумнівався, що, якби я назвався своїм вестменським іменем, вони відразу погодилися б зі мною. Однак ризикувати не можна було. Недосвідчені й довірливі, вони швидше могли нашкодити мені, ніж допомогти.
Вже зовсім стемніло, і час було лягати спати. Місце для ночівлі вони вибрали вдало, але я про всяк випадок уважно оглянув околиці. Не зауваживши нічого підозрілого, я спокійно ліг. Мої випадкові супутники, які назвалися вестменами, навіть не спромоглися виставити вартового.
Наступного ранку ми продовжили подорож до Маґворт-Гіллз, мої супутники, звісно, навіть не здогадувалися, що я теж туди збирався. Весь день я провів у сідлі, до болю в очах вдивляючись у траву, де сподівався знайти сліди червоношкірих. Мені було дуже неспокійно. Ґейтс і його товариші поводилися безтурботно, впевнені, що саме ім’я Сантера захистить їх від індіанців. Я не перечив, щоб не викликати підозр, але не сумнівався,
