Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Але ж ви самі познайомилися з ним лиш геть нещодавно. Звідки така впевненість, що він порядний? А де він зараз?

— Тільки вчора ми роз’їхалися, він подався на Солт-Форк, у стійбище кайова.

— Навіщо?

— Він поспішає повідомити Танґуа дуже важливу новину: Віннету помер.

— Справді?

— Так. Він загинув від кулі індіанців із племені сіу. Танґуа був смертельним ворогом Віннету. Його дуже втішить ця звістка. Тому містер Сантер зустрінеться з нами пізніше в Маґворт-Гіллз, він чесний джентльмен і доброзичливо ставиться до нас. Коли ви його побачите, він вам неодмінно сподобається.

— Можливо, але однаково обережність не завадить.

— Обережність із ним?

— Так.

— Присягаюся, що нема жодних причин не довіряти Сантерові.

— А я вам скажу, що готовий приєднатися до вас, але буду дуже обережним. Ви називаєте чесною людиною того, хто через жменьку золота вбив двох людей? Я маю повне право побоюватися, що він уб’є й нас після того, як ми допоможемо йому знайти золото.

— Ви говорите серйозно, містере Джонсе?

Ґейтс подивився на мене перелякано і промовив останнє запитання уже далеко не так упевнено. Клай і Саммер теж розгублено переглядалися.

— Серйозно, і навіть дуже, — сказав я. — Думаю, що Сантер покликав вас на допомогу не для того, щоб розділити з вами скарби, а просто хоче, щоб ви знайшли їх для нього. І потім уб’є вас.

— Облиште ці вигадки!

— Я ніколи нічого не вигадую. Зважте всі «за» і «проти», а вже потім судіть, правду я кажу чи ні. По-перше, ця людина втерлася в довіру Танґуа, вождя кайова, відомого непримиренною ворожнечею до всіх блідолицих. За які заслуги він вшанував містера Сантера своєю дружбою?

— Звідки ми знаємо?

— Це легко уявити.

— І що думаєте з цього приводу, містере Джонсе?

— Щоб стати другом Танґуа, треба довести на ділі, що ти теж не шануєш життя білої людини. Так чи ні?

— Може, й так. Принаймні зараз ваші слова звучать переконливо. Але це по-перше, а що по-друге?

— Те, що я вже казав раніше.

— Смерть двох дикунів?

— Так.

— Ну, якраз це, як на мене, — дрібниця. Через це я не буду остерігатися його та вважати негідником.

— А вам не здається, що це й про вас не дуже добре свідчить?

— Зовсім ні, всі червоношкірі — розбійники, і їх треба знищувати без жалю.

— Але вони теж люди і живуть за власними звичаями, які ми повинні поважати!

— Ви зібралися прочитати нам проповідь про любов до ближнього? Залиште своє красномовство для іншого випадку. Те, що ви кажете, — правда, але я ніяк не зрозумію, чому білій людині не можна пробачити смерть двох дикунів?

— Не розумієте?

— Ні. Тут треба дивитися на речі з практичного боку. Червоношкірих чекає загибель, і це — доконаний факт.

— Тут я з вами не буду сперечатися.

— Ну а коли це так, то яка різниця, коли саме помруть двоє з них: трохи раніше чи трохи пізніше? Такий мій погляд. І з цього погляду той, хто заподіяв їм смерть, — не вбивця, а просто виконує волю вищої сили.

— Дивна ця ваша практична мораль. Вам не здається?

— Можливо, але вам також не зашкодить перейняти такі погляди.

— Гаразд, я погоджуся з вами. Але містер Сантер однаково видається негідником. Ви так не думаєте?

— Звичайно, що ні.

— І дарма. Отже, ви вважаєте, що вбивство вождя апачів і його доньки — це не злочин. Гаразд. Я вдам, що погоджуюся з вами. Але тепер практичне питання: навіщо він це зробив?

— Щоб довідатися, де вони заховали золото.

— Зовсім ні.

— А чому ж тоді?

— Щоб довідатися, де вони ховають золото, вбивати їх зовсім не було потреби. Достатньо було причаїтися, зачекати, поки апачі підуть, а потім повернутися їхніми слідами, які й привели б його до золота. Він сам сказав вам, що повернулися вони дуже швидко, а значить, не встигли замести сліди. До того ж вони не мали причин для особливої обережності, адже думали, що за ними ніхто не стежить. Тож їхні сліди неминуче привели б його до золота. Я вже казав це.

— Вам однаково не вдасться переконати мене. Навіщо ви все це говорите?

— Зараз побачите. Містер Сантер убив червоношкірих не для того, щоб дістатися до їхнього золота, а щоб пограбувати їх і забрати ті самородки, які вони мали з собою!

Куана Паркер, вождь команчів. Вашингтон, прибл. 1890 рік. Фото з колекції студії Чарльза Белла.

— Як на мене, це одне й те ж.

— Для нього і для вбитих ним апачів — одне й те ж, але для нас — ні.

— Чому?

— Як думаєте, чи багато золота заховано в горах?

— Дитині ясно, що дуже багато. Не знаю чому, але мені здається, що там його сила-силенна.

— Ви не знаєте чому, а я знаю.

— Ви? — здивовано подивився він на мене.

— Я. Подумайте самі. Навіть людина, яка ніколи не бувала в Маґворт-Гіллз, здогадається, що там не може бути природного золотого родовища. Звідки воно там візьметься? А