Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Так ото ж, вацьпане… А того не тямлять, що споконвіку заведено: шляхті — шабля, купцеві — безмін і терези, а посполитим — плуг та рало… на тому світ стоїть! І не може бути інакше, а то зійде усе на пропасть і буде тільки руїна кругом!

Звіздар покивав головою.

— Але ж бачте, яке диво, ваша милість: не те люде роблять, що корисне для них, а те, що шкоди завдає… Така, певне, натура людська!

— В тім-то й горе!.. — зітхнув князь.

Та й знову сів у крісло й руки на животі згорнув.

— І що будемо далі робити, вацьпане? — поспитався він поважно.

— Всі слуги наші й поплентачі пильнують їх, — відказав Мурмило. — Як заявляться десь ті двоє, то дадуть мені знати…

— І жодної звістки ще не було?

— Жодної, ваша милість.

І знову замовкли обоє, наслухаючи, як брязкає оружжям піхота у дворі.

— Три хоругви розпустив я лівим берегом, — нарешті озвався Ярема. — Бачили їх у Баришівці, та не встигли схопити — певне, хтось…

Двері відчинилися, й на порозі став маршалок.

— Ваша милість, — низько вклонившись князеві, сказав він, — якийсь козачина добивається до вас. Варта затримала його коло брами, чекають вашого повеління…

Князь насупив брови.

— Що за козак, Францішку?

— Хлопчина, років з дванадцять. В жупані з чужого плеча і шаблею при боці — либонь, поцупив десь. Називає себе слугою вашим рукодайним…

— Барабаш! — вигукнув звіздар.

— А що він хоче? — втомлено поспитав Ярема.

— Каже, звістки привіз… та розмовляти буде лише з вашою милістю.

— Ото вже пройдисвіт! — зареготався Мурмило. — Таки винюхав щось!

Князь гостро зиркнув на нього.

— Ти так гадаєш?

— Авжеж! Це з тих, що без мила скрізь пролізуть. Як ото в селі кажуть: хоч дурний, та хитрий.

— Гаразд, Францішку, давай його сюди! — звелів Ярема.

За кількоро хвиль двері знову відчинилися, і маршалок запровадив до покою опецькуватого хлопчину в жупані до самісіньких п’ят.

— Здоровенькі були, ясновельможний пане! — уклонився той з порога. — Нехай жива та здорова буде і ваша жінка, і діточки, і вся рідня ваша, хай живуть і пасуться ваші воли, і бички, і корови, і вівці…

— Ти хто? — урвав його князь.

— Вірний слуга і підніжок вашої милости, потомственний городовий козак Барабаш! Прибічник владаря землі й неба, господа нашого Чорнобога, що вічно живе там, де ні дня ні ночі немає…

Князь нетерпляче перепинив його.

— Чого добивався до мене?

— Дозвольте все до ладу розказати, ваша милість.

— Дозволяю.

— Дякую за ласку, ваша милість. Як узяв ото пан Мурмило мене до вас на службу, то я не їв і не спав, а знай вистежував того обіясника Михася, щоб його чорти вхопили та потягли до пекла! Нещодавно брався я на Переяслов та й дорогою заїхав до рідні, що в Баришівці живе. І два дні там не пробув, аж бачу — сидять у шинку ці два урвителі й горілку п’ють! Уявляєте? І Богун з ними, ваша милість.

— Знаємо ми це все… — буркнув Мурмило.

— Не перебивай! — махнув рукою Ярема. І до Барабаша: — Та й що?

— Чув я, що розпустила ваша милість хоругви по лівому березі, щоб тих гицлів у лика взяти. Побіг до коменданта — не пускають. Іди, кажуть, не годен ти з нашим паном балакати… Рилом, кажуть, не вдався, ґемайн[63] репаний! І слухати не стали, що я слуга вашої милости. Я тоді за тими двома назирці… Винюхав, де вони на кватирю стали. А вже й темно було. Коли ж тут і хоругва у браму заїжджає. Я до ротмістра, так і так, мовляв…

— Еге, еге… та й що? — нетерпляче перебив його князь.

— Той пан ґемайном узивати не став мене. Кількох вояків гукнув та й бігом до тої хати, де тії злочинники засіли. І що ж ви думаєте, ваша милість?

— І що?

— Хтось попередив їх! На коней посідали — і шукай вітра в полі! Пан ротмістр так розлютився, що нагайкою мене сперезав, аж шкура репнула…

— Добре зробив! — буркнув Мурмило.

— Еге, так боліло, що здуріти можна! — поскаржився Барабаш. — Та й нагнав мене. І балакати більше не схотів…