Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— І що ж сталося далі, пане Мурмиле?

Звіздар стенув плечима. Він стояв посеред покою, запорошений і обшарпаний, у простій свиті й закурених чоботях із острогами, — видно було, що допіру з коня зліз.

— Привид той розлякав усіх та й щез… А характерник із недолітком переїхали на той бік — і латата.

— А що, там переправа була?

Мурмило зібгав шапку в долоні.

— Яка ж переправа на порогах, ваша милість… Диво там сталося, що відколи світ, такого я не бачив!

— Яке ж диво, вацьпане?

— Поки їхав один із Сімох, спинився Дніпро й оголилися пороги, що перейти на той бік можна було, як по суходолу!

Князь подивовано підняв брови.

— Дніпро спинився… ти хочеш сказати, вода перестала бігти?!

— Авжеж, ваша милість.

Ярема зиркнув у вікно.

— І як це все виглядало? — помовчавши, спитався він.

— Ну як… Вода стала як шкло. І Ненаситець замовк… — Звіздар сіпнув борлаком.[62]— Страшно було…

— Тобі? — здивувався князь.

— Велика могуть — сила Дажбожа, — хрипко видихнув Мурмило, понуривши голову. — Як побачиш її, не по собі стає…

— Ти, слуга Чорнобогів, таке кажеш?! — вигукнув князь. — Соромся, звіздарю! Як візьмемо ми Троянів Ключ, що до рук їм потрапив, то всім світом будемо владати!

— Як було, так і кажу, ваша милість! — притулив долоню до грудей Мурмило.

Запало мовчання, і тільки чутно було, як уривчасто вигукує команди хорунжий надворі.

— Добре, — озвався нарешті Ярема, — менше з цим… Далі що було?

Мурмило переступив з ноги на ногу.

— Знав я, що Самари їм не минути… Ішла якраз буджацька орда в Україну. Заплатив я двісті золотих мурзі, й надисали вони їх у долині, там, де козацькі хутори кінчаються…

— Еге ж, еге ж… та й що?

— Того недолітка поцілили стрілою, але кінь його виніс. У лісі сховався і щез, наче камінь у воду…

— Кінь? — перепитав Ярема, насупивши брови. — І що це за кінь такий був, що вся орда за ним гналася, та не здогнала?

Звіздар зітхнув.

— Думав я про це, ваша милість… І можу сказати, до чого додумався, якщо буде ваша ласка на те…

— Кажи.

— Недарма все воно коїться, ваша милість… Здається мені, притягує та лялька до себе всі сили, що на боці Дажбожому стоять, і щоразу, як ми до рук ладні їх прибрати, ті сили на заваді стають… Чому один із Сімох заявився тоді, як всі сили пекельні загнали їх на ту скелю? Таж він раз на сто років у світ приходить, — а цього разу наче хтось навмисне його послав! Чому втік той недоліток від орди, хоч кінь його зморений був, і туди потрапив, де його ніяким способом не можна було дістати? Чому він зумів з-поміж пекельної сили на Лисій горі порятуватися і знову того характерника здибав? Ваша милість, чи ж удіємо ми щось супроти них, як за ними вся сила і міць небесна стоїть? Страшно мені й подумати про це!

Князь гостро зиркнув на нього.

— Не верзи дурниць, звіздарю! Чи ти в могуті Чорнобоговій уже засумнівався? Гляди, а то в пекло потрапиш за сії балачки! Там горіти будеш, аж поки світ стане знов молодий!

Мурмило мовчки вклонився.

— Де вони зараз? — помовчавши, поспитався князь.

— Бачили їх у Тарахтемирові…— буркнув звіздар. — А куди звідтіль подалися, то й хтозна.

Ярема підвівся і підійшов до вікна. Якусь хвилю стояв він, заклавши руки за спину і замислено споглядаючи круговид, що відкривався з тієї вежі. Потім обернувся і заговорив, походжаючи туди-сюди покоєм.

— Шкода мені труда, пане Мурмиле… Стільки праці вклав я у цей дикий край, у ці неходжені землі, де лише звірота водилася та ходили татаре по ясир! Скликав я людей на слободи, села заселяв, міста будував, мурував церкви та монастирі… Завдяки мені залюднилися ці степи, орються лани, купці везуть усяку всячину до Лубнів, а від нас вертаються зі збіжжям, медом і стадами худоби… Вся Польща і Литва їсть наш хліб… та де там Польща — Богемія, Німеччина, Швеція, Рим! Обсадив я ці землі кінними хоругвами, що ворога пильнують, найманого війська чотири тисячі утримую! Ратай у моїм князівстві почувається безпечне, бо нехай тільки орда на обрії з’явиться — відразу ж спалахнуть сторожові вежі по всіх усюдах, а за годину виїде військо з князем на чолі й погромить ту галайстру! Живи, трудись, виконуй, що загадали, плати, що належить… Так ні ж бо, не хочуть!

— Козаками хочеться усім бути!.. — укинув Мурмило.