Лабіринт - Кейт Мосс

— Солдати повернулися. Я чув усе з вікна. Бабуся боялася, що вони так і зроблять, коли ваша сестра забрала вас до Шато, тому щойно ви зникли з очей, ми зібрали все найцінніше і заховалися в льоху. — Хлопчик важко зітхнув. — Вони робили все дуже швидко. Ми чули, як вони ходили від дверей до дверей, запитуючи про нас у сусідів. Я чув, як вони грюкали тут над нашими головами, змушуючи підлогу труситися, але, на щастя, вони не знайшли потаємних дверей. Я був наляканий. — Саже запнувся. У його голосі відчувався увесь той страх, який він пережив. — Вони розбили бабусині глечики, вилили всі її ліки.

— Знаю, — промовила тихо Алаїс. — Я бачила.

— Вони безперестанку горлали. І казали всім, що шукають єретиків, але, гадаю, вони говорили неправду, бо не ставили звичайних запитань.

Алаїс підняла підборіддя хлопчини рукою і змусила його глянути їй у вічі.

— Послухай, Саже, це дуже важливо. Це були ті ж самі вояки, що приходили доти? Ти їх бачив?

— Ні, не бачив.

— Гаразд, нічого страшного, — швидко заспокоїла його Алаїс, бачачи, що він от-от розплачеться. — Мені здається, ти поводився дуже сміливо. Есклармонд, мабуть, почувалася з тобою у безпеці. — Вона завагалася. — А з ними ще хтось був?

— Не знаю, — сказав Саже сумно. — Я не міг їх зупинити.

Алаїс обійняла хлопчика, оскільки з його очей уже котилися перші сльозинки.

— Ш-ш-ш-ш, усе буде добре. Не муч себе. Ти зробив усе від тебе залежне, Саже. Все, що міг би зробити кожен з нас на твоєму місці.

Нарешті хлопчик кивнув.

— А де зараз Есклармонд?

— У Сен-Мігелі є будиночок, — швидко видихнув він. — Бабуся сказала, що ми зачекаємо там, доки ви не повідомите про прихід начальника фортеці Пелетьє.

Алаїс напружилася.

— І це все, що сказала Есклармонд? — швидко перепитала вона. — Що вона чекає повідомлення від батька?

Саже виглядав збентеженим.

— Невже бабуся помилилася?

— Ні-ні, просто я не бачу, як... — Алаїс раптом зупинилася. — Не зважай. Це не важливо. — Вона витерла обличчя Саже своєю хустинкою. — Ось так. Тепер значно краще. Мій батько справді має на меті зустрітися з твоєю бабцею, хоча він чекає на приїзд іншого... друга, який добирається сюди з Без’єра.

— Симеона, — кивнув Саже.

Алаїс дивилася на дитину зовсім розгублено.

— Так, — сказала вона, вже посміхаючись, — Симеона. Скажи мені, Саже, чи є щось таке, чого ти не знаєш?

Саже спробував усміхнутися.

— Небагато.

— Ти маєш сказати Есклармонд, що я розповім батькові про все, що тут сталося, але вона... Ви обоє мусите залишатися в Сен-Мігелі до певного часу.

Саже здивував Алаїс тим, що, взявши її за руку, промовив:

— Скажіть їй це самі. Бабуся буде рада вас бачити. Ви зможете більше поговорити. Вона сказала, що ви були змушені піти, перш аніж завершили свою розмову з нею.

Алаїс поглянула в його темно-бурштинові очиці, що яскраво блищали від захоплення.

— То ви підете?

Дівчина аж розсміялася.

— Заради тебе, Саже, звичайно ж. Проте не зараз. Це надто небезпечно. За будинком, мабуть, стежать. Я пришлю вам звістку.

Саже погодився і кивнув, потім зник так само швидко, як і з’явився.

— Deman al vèspre[111], — гукнув він на прощання.

Жан Конґос бачив свою дружину зрідка, відтоді як приїхав з Монпельє. Оріана не вітала його вдома, як годилося б, виказуючи тим свою неповагу до труднощів та принижень, яких він зазнав. Він також не забув її розпусної поведінки в їхній кімнаті незадовго до свого від’їзду.

Він швидко прямував двором, бурмочучи щось собі під ніс, потім завернув до житлової частини Шато. Йому назустріч ішов Франсуа — особистий слуга Пелетьє. Конґос вважав його ненадійною людиною,