Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Добре, — погодився з ним Ґейтс. — Думаю, що коли містерові Сантеру потрібні ще люди, то ми маємо право взяти з собою містера Джонса. Маєте трохи часу?

— Більше, ніж мені хотілося б, — відповів я.

— І ви не зв’язані ніякими обіцянками?

— Ні.

— Чи не хочете взятися до дуже прибуткової справи?

— Чому б і ні? Я не проти заробити, а якщо справа вигідна, то не розумію, чому відмовлятися? Однак я хотів би знати, у що вплутуюся.

— Зрозуміло. Нас просили тримати язик за зубами, але у вас дуже чесне обличчя, і мені здається, що ви не можете бути негідником.

— Можете мені повірити. Я — людина чесна.

— Сподіваюся, що так воно і є. Так ось: ми їдемо в Маґворт-Гіллз по золото.

— По золото! У самородках?! — вигукнув я. — Та хіба в Маґворт-Гіллз знайшли хоч крихту золота?

— Тихіше! Я бачу, моя пропозиція вам сподобалася.

— Але звідки там самородки? Хто вам сказав?

— Містер Сантер.

— Він їх бачив?

— Ні, тому що тоді він обійшовся б і без нас.

— А чи не здається вам, що золото існує тільки в уяві містера Сантера?

— Він цілком певен, що там заховані казкові скарби, і це правда. Я поясню вам усе так, як він нам пояснив. Ви чули про Віннету?

— Про вождя апачів? Ну звичайно!

— А про його друга на ім’я Вбивча Рука?

— Мені про нього розповідали.

— Вони були друзями і колись побували в Маґворт-Гіллз разом з батьком Віннету й іншими білими та червоношкірими. Містер Сантер ішов їхнім слідом і вночі підслухав, що Віннету з батьком поїдуть в гори по самородки. Звичайно, він припустив, що золото лежить там під ногами, якщо червоношкірі беруть його звідти, як тільки захочуть і скільки заманеться. Мені здається, він думав правильно.

— Без сумніву.

— Слухайте далі. Містер Сантер пішов слідом за апачами й дізнався, де лежить золото. Навіщо золото червоношкірим, які навіть не знають його ціни?

— Ну і як? йому пощастило?

— На жаль, не дуже. Червоношкірих було троє: Віннету, його батько і його сестра. Уявляєте, як обережно треба було йти слідами індіанців, щоб вони його не помітили? Коли містер Сантер наблизився до заповітного місця, апачі вже поверталися назад. Він просто запізнився. Ось така історія! Дуже образливо!

— Зовсім не образливо!

— Ні? Чому?

— Йому просто треба було сховатися, а потім далі йти їхніми слідами. Тоді він точно дістався б до золота апачів!

— Тисяча чортів! Це справді так! Ви, я бачу, зовсім не дурень, добре, що погодилися піти з нами. Але тоді сталося все по-іншому. Містер Сантер подумав, що червоношкірі забрали з собою велику частину самородків, і вирішив забрати в них золото.

— Йому це вдалося?

— Ні, він встиг пристрелити тільки старого й дівчину. Там їх і поховали. Містер Сантер розправився б і з Віннету, але завадив Вбивча Рука, який раптово з’явився там. Вбивча Рука зібрав білих та індіанців і переслідував Сантера, щоб помститися йому, але той сховався у стійбищі кайова. Там він заприятелював з їхнім вождем Танґуа. Містер Сантер не раз повертався в Маґворт-Гіллз і шукав золото, але так нічого і не знайшов. Тільки тепер йому спало на думку набрати людей для допомоги. Я пропоную вам приєднатися до нас. Уп’ятьох ми обшукаємо кожен сантиметр тих проклятих гір.

— Ви сподіваєтеся на успіх?

— Навіть дуже. Індіанці так швидко повернулися тоді від своїх скарбів, що сумніву не залишається: вони заховані десь поблизу від того місця, де містер Сантер підстрелив батька й сестру Віннету. Тож нам доведеться шукати на відносно невеликій території. А якщо ми не знайдемо золото, то це означає, що сам сатана ховає його від нас. Часу маємо достатньо, будемо шукати тиждень, два, місяць. Ніхто нас із Маґворт-Гіллз не вижене. Що скажете?

— Якщо бути цілком чесним, то мені ця справа не подобається.

— Чому ж?

— Вона залита кров’ю.

— Не кажіть дурниць. Хіба ми пролили кров? Та і яка різниця? Подумаєш, хтось убив двох червоношкірих! Вони й так приречені, їх усіх з часом знищать. Що сталося, те сталося, нас це не стосується. Ми шукаємо золото, а коли знайдемо, поділимо його і заживемо, як багаті люди.

Так я остаточно збагнув, із ким маю справу. Не можна сказати, щоб ці люди були затятими негідниками. Це були звичайні білі, яких є тисячі, десятки тисяч, і які цінують життя індіанця не більше, ніж життя дичини, на яку полюють. Водночас вони не були досвідченими вестменами і не вміли поводитися обережно, інакше вони не відкрили б своїх намірів і не запропонували випадковому подорожньому поїхати з ними по золото. Обличчя чесної людини в прерії не завжди має викликати довіру.

Думаю, не варто пояснювати читачеві, як мене втішила ця несподівана зустріч. Я знову напав на слід Сантера, я знав його плани, і в мене з’явилася надія, що тепер він нарешті не втече від помсти. Щоб приховати свої почуття, я із сумнівом похитав головою і сказав:

— Звичайно, мені хотілося б отримати золото апачів, але боюся, що навіть якщо ми його знайдемо, то не надовго.

— Чому? Я не збираюся викидати його.

— А якщо в нас його заберуть силою?

— Але хто зважиться на таке?

— Містер Сантер, якому ви так довіряєте. Ви ж його зовсім не знаєте.

— Ви не можете так казати про людину, якої