Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май
— Що саме?
— Про такі речі не годиться говорити, бо й вам теж відразу захочеться в Маґворт-Гіллз.
— Замовкни! — гримнув на нього інший незнайомець. — Що ти говориш?
— Вибачте, я сказав те, про що думав. А хто ви такий?
Його слова справили на мене враження, і я вирішив залишитися з ними і з’ясувати, чи не полюють вони за золотом апачів. Тому я відповів на питання обережно:
— Простий мисливець.
— Мисливець — це добре. А як вас звати? Чи ви приховуєте своє ім’я?
— Звичайно, що ні. Я не маю причин нічого приховувати. Мене звати Джонс.
— Рідкісне ім’я! — посміхнувся один із них. — Боюся, що мені навіть не вдасться відразу запам’ятати його. А де ж ваші сильця і капкани?
— У мене їх забрали команчі разом зі здобиччю два місяці тому.
— Не пощастило.
— Так. Але я радий, що хоча би сам лишився живий.
— Охоче вірю. Останнім часом команчі не залишають жодного білого живим.
— А хіба кайова не такі самі, як і команчі?
— Ще гірші.
— І ви зважилися на подорож їхніми володіннями?
— Ми їх не боїмося, нас вони не зачеплять. Наш товариш, містер Сантер, — друг вождя кайова.
Сантер! Почувши це ім’я, я здригнувся, ніби мене вдарило блискавкою, і насилу зберіг на обличчі маску байдужості. Ці люди знали Сантера! Того самого Сантера, який підло вбив батька Віннету Інчу-Чуну і його красуню-сестру! Саме за Сантером багато років полював Віннету, але так і не зумів наздогнати його й помститися за смерть близьких.
— Цей Сантер — такий впливовий чоловік? — обережно запитав я.
— Ми так думаємо. У всякому разі, серед кайова. Але скажіть, будь ласка, ви не збираєтеся зійти з коня? Починається вечір, а ви, мабуть, хотіли б переночувати ближче до річки, щоб напоїти свого коня?
— Боюся, що… Ви ж самі сказали мені, — прикидався я, ніби вагаюся, — що не слід довіряти незнайомим людям.
— Ми не вселяємо вам довіри?
— Зовсім ні, але ви запитали мене, хто я такий, а самі так і не назвалися.
— Не турбуйтеся, зараз ми все розкажемо. Ми — вестмени, й живемо з полювання. Мене звуть Ґейтс, це — містер Клай, а третій із нас — містер Саммер. Ви задоволені?
— Цілком.
— Тоді — або приєднуйтеся до нас, або їдьте собі далі, як вам хочеться.
— З вашого дозволу. Словом, я буду почуватися впевненіше коло вас.
— Ну звичайно! З нами ви будете в безпеці. Одне ім’я Сантера захистить нас від червоношкірих.
— Хто він, цей Сантер? — розпитував я, поки спішувався.
— Він справжній джентльмен. Ми будемо дуже вдячні йому, якщо він виконає свою обіцянку.
— А як давно ви з ним знайомі?
— Ми познайомилися з ним кілька днів тому у форті Арканзас. Чому ви про нього питаєте? Ви зустрічалися з ним раніше?
— Що ви, містере Ґейтсе! Навіщо розпитувати про знайомого?
— Це правда.
— Просто ви сказали, що його ім’я захистить вас, а якщо вже я опинився у вашому товаристві, то сподіваюся, що й мене воно захистить!
— Ви маєте рацію. Сідайте і пригощайтесь. Я бачу, їжі у вас небагато.
— Трохи м’яса.
— У нас більше. Тож якщо вам не вистачить власних запасів, ми поділимося.
Спочатку я вирішив, що вони — волоцюги, які нишпорять по прерії в пошуках здобичі. Але тепер, придивившись до них уважніше, готовий був повірити, що вони — люди чесні, звичайно, за мірками Дикого Заходу, де вимоги не надто суворі. Поки ми вечеряли м’ясом, вони геть безцеремонно розглядали мене з ніг до голови, поки нарешті Ґейтс, що, як мені здалося, привласнив собі право говорити від імені інших, не сказав:
— То кажете, що у вас забрали хутро і пастки? Шкода. Як же ви збираєтеся жити далі?
— Візьмуся за полювання.
— Я бачу, у вас дві рушниці.
— Так. Велика стріляє кулями, а менша — звичайний дробовик.
Я вже був навчений і возив мої занадто помітні рушниці в закритих чохлах, щоб за ними мене не впізнавали. Занадто багато легенд розповідали про штуцер і флінт роботи майстра Генрі з Сент-Луїса.
— Ну ви й дивак! Навіщо тягати з собою дві рушниці, якщо є дубельтівки з одним дулом для куль, а другим — для дробу?
— Це правда, але я звик до своїх старих.
— А що збираєтеся робити на Ріо-Пекос, містере Джонсе?
— Нічого особливого. Кажуть, що там спокійніше, ніж тут, і дичини більше.
— І ви повірили? Навіть не мрійте, що апачі дозволять вам полювати на своїх землях! Тут у вас забрали хутра і пастки, а там знімуть скальп. Вам конче туди їхати?
— Зовсім ні.
— Ну то їдьте з нами.
— З вами? — удавано здивувався я. — У Маґворт-Гіллз?
— Так.
— А навіщо?
— Не знаю, чи маю право сказати вам. Що ви про це думаєте, Клаю і Саммере? — звернувся він до своїх супутників.
Вестмени перезирнулися, потім той, кого називали Клаєм, відповів:
— Містер Сантер заборонив нам розповідати про це, але потім звелів знайти побільше відповідних людей.
