Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Я дістав ніж і розрізав сорочку. Куля прострелила йому легеню. Пекучий біль, якого я досі ніколи в житті не відчував, пронизав мене.

— Ще є надія, брате мій, — намагався я втішити його.

— Підніми мене, щоб я міг бачити бій, — попросив Віннету.

Я виконав його прохання. Він лежав у мене на колінах і дивився, як із печери вибігали індіанці, а наші люди нещадно вбивали їх. Звільнені від пут бранці з радісними криками схопили з землі зброю мертвих індіанців і теж кинулися в бій. Але я ні на що не звертав уваги: я дивився на обличчя вмирущого друга. Кров перестала текти з рани на грудях, а це означало, що почалася внутрішня кровотеча.

— Що я можу зробити для мого брата? — насилу змусив я себе поставити запитання.

Віннету заплющив очі й нічого не відповів. Не сміючи поворухнутися, я тримав його голову в себе на колінах. Весь забризканий кров’ю, Волкер підійшов до мене і повідомив:

— Бій завершено. Вони всі загинули.

— Він теж помирає! — не витримав я. — Чого вони всі варті у порівнянні з ним.

Вождь апачів лежав нерухомо. Робітники, які ризикували життям для порятунку поселенців, і самі недавні бранці, які мало не стали жертвами індіанців, обступили нас. Нарешті Віннету розплющив очі.

— Що я можу зробити для мого брата? — повторив я.

Він кивнув і тихо сказав:

— Нехай мій брат Чарлі проведе цих людей до річки Метсур, туди, де буде моя могила. Там багато дорогоцінних каменів. Вони їх заслужили.

— Що ще, брате мій?

— Не забувай свого червоношкірого брата і молися за нього доброму Маніту. Чи зможуть поселенці піднятися на схил?

Я зрозумів, чого він хоче, і ствердно кивнув головою, хоч і знав, що руки й ноги бранців покалічені путами.

— Віннету просить заспівати для нього!

Поселенці почули його слова, не чекаючи мого прохання, старий Гіллман подав їм знак, і всі стали підніматися на скельний виступ, що навис над головою Віннету. Очі вождя апачів проводжали поселенців і знесилено заплющилися лише тоді, коли вони стали на виступі.

Почали співати «Аве Марія». Вмирущий Віннету вслухався, тримаючи мене за обидві руки. Коли зазвучала друга строфа, він повільно розплющив очі і подивився в небо спокійним ясним поглядом. Спів лунав. Потім Віннету поклав мої руки на свої закривавлені груди і прошепотів:

— Чарлі, зараз будуть слова про смерть, правда?

Я не міг сказати ні слова. Я плакав. Почалася третя строфа.

Велика Дорога, делегат від оґлала на нараді вождів племен сіу з керівником Департаменту внутрішніх справ. Вашингтон, 1891 рік. Фото з колекції студії Чарльза Белла.

Коли голоси затихли, він притиснув мої руки до своїх грудей, хотів ще щось сказати, але йому не вистачило сил. Я нахилився, приклав вухо до його губ і почув, як він з останнім подихом вимовив:

— Прощай, мій брате… Тепер Віннету став християнином…

Передсмертне тремтіння пробігло його тілом, кров хлинула з рота. Віннету востаннє стиснув мої руки, і раптом його пальці заклякли і розтиснулися. Мій друг помер.

Що я ще можу сказати про це? Справжню глибоку печаль неможливо передати словами. Мені хотілося в ту мить тільки одного: щоб якомога швидше настав час, коли такі криваві історії назавжди залишаться в минулому.

Ми обоє не раз дивилися в очі смерті. Будь-який мешканець Дикого Заходу, не має значення, білий чи індіанець, завжди готовий зустріти смерть. Проте того дня загинув мій найкращий друг, і біль розривав моє серце на шматки. Я досі не можу знайти слів, щоб описати свої відчуття. Цей незвичайний чоловік і мужній воїн загинув так раптово! Він помер, і тепер згасне все його плем’я, всі червоношкірі!

Всю ніч я не стулив очей, не вимовив ні слова і не зронив ні сльози. Мої очі нестерпно пекли, але вони залишалися сухими. Передчуття смерті мучило Віннету недаремно. Я з радістю провів би з ним решту свого життя, але він лежав на моїх колінах мертвий, як колись лежали перед ним його батько й сестра.

Вранці ми рушили геть із гори Генкок. Німецькі каменотеси охоче погодилися супроводжувати мене до місця поховання Віннету, бо сподівалися знайти там дорогоцінні камені. І це полегшило моє завдання. Треба було поспішати, бо індіанці могли напасти в будь-яку мить. Тіло вождя апачів загорнули в ковдру і прив’язали до коня. Від долини річки Метсур нас відділяло всього два дні шляху. Замітаючи сліди, ми вирушили туди, де Віннету призначив місце свого поховання.

Наступного вечора ми вже були у долині цієї невеликої гірської річки. Тут ми поховали Віннету з усіма належними великому вождеві почестями. Він сидить верхи на своєму мустангу всередині кам’яного кургану в повному озброєнні червоношкірого воїна і зі срібного рушницею. Тільки не тремтять на вітрі над його могилою скальпи вбитих ворогів: за християнським звичаєм ми спорудили на ній хрест.

У долині поселенці знайшли не тільки обіцяні камені, але й золотий пісок, який відшкодував робітникам залізниці втрати, яких вони зазнали через те, що кинули роботу і вирушили навздогін за індіанцями. Багато з них залишилося там разом зі старим Гіллманом та його друзями і заснувало нове селище під колишньою назвою — Гелльдорф. Решта повернулася в Еко-Каньйон, де дізналася, що ватажок зграї грабіжників Галлер помер від ран. Схоплених разом із ним бандитів віддали під суд.

Дзвін зі старої дзвіниці, що його врятував Віннету в колишньому поселенні, привезли сюди і встановили на новій каплиці. Тепер щоразу, коли дзвонять у цей дзвін і співають «Аве Марія», поселенці згадують хороброго вождя апачів.