Лабіринт - Кейт Мосс

— Як і теrel?

Їхні погляди зустрілися.

Есклармонд трохи вагалася.

— Ні, — промовила вона, добираючи кожне слово, — не зовсім.

— У вас він є? — тихо запитала Алаїс.

Есклармонд кивнула.

Алаїс відчула хвилю тріумфу та гордості від того, що вона все-таки мала рацію щодо своєї подруги — останнього охоронця.

«Я бачила візерунок. Він промовляв до мене».

— А тепер дай мені відповідь, Есклармонд, — швидко заговорила Алаїс, — якщо дощечка належить тобі, чому мій батько не знає про це?

Есклармонд знову посміхнулася.

— З тієї ж причини, що він не знає про мене. Тому, що так хотів Хариф. Заради безпеки Трилогії.

Алаїс не вірила власним вухам.

— Гаразд. А тепер, коли ми зрозуміли одна одну, ти маєш розказати мені все, що знаєш, — сказала старша жінка.

Есклармонд уважно слухала, аж поки Алаїс не розповіла усе до кінця.

— І Симеон зараз направляється до Каркассони?

— Так, а ще він віддав батькові Книгу на зберігання.

— Слушна думка, — кивнула подруга. — Я з нетерпінням чекатиму зустрічі і знайомства з ним, він завжди здавався мені гарною людиною.

— Мені він теж дуже подобається, — зізналась Алаїс, — у Без’єрі батько був дещо розчарований з того, що в Симеона зосталася лишень одна Книга. Він сподівався, що там будуть обидві.

Есклармонд уже хотіла відповісти, коли раптом хтось постукав у двері.

Обидві жінки різко схопилися на ноги.

— Atencion! Atencion![105]

— Що це? Що відбувається? — закричала Алаїс.

— Солдати! За відсутності твого батька тут нишпорило багато вивідувачів.

— І чого вони шукають?

— Вони кажуть, що злочинців, але насправді «добрих людей».

— Однак від чийого імені вони діють? Від імені консулів?

Есклармонд похитала головою.

— Беранже де Рокфора, нашого шановного єпископа; іспанського монаха Домінґо Гузманського та його побратимів-ченців; легата, хто ж що скаже? Вони не виказують самих себе.

— Але ж це проти наших законів стосовно...

Есклармонд притисла палець до вуст:

— Ш-ш-ш! Вони якраз проходять повз наш будинок.

Саме тієї миті потужний удар розбив двері на друзки, які посипались до кімнати. Засув раптом відлетів і з силою вдарився у стіну. До кімнати увірвалися двоє озброєних чоловіків із закритими заборолами шоломів обличчями.

Алаїс схопилася на ноги:

— Я Алаїс Дюма, дочка начальника фортеці Пелетьє. Я вимагаю пояснення, за чиїм наказом ви дієте?

Проте чоловіки не опустили зброї й не підняли заборол.

— Я наполягаю, щоб ви...

Раптом у дверях з’явився хтось у червоному, і, на нещастя Алаїс, увійшла її сестра Оріана.

— Сестро! Що привело тебе сюди та ще й у такий спосіб?

— Я прийшла на прохання нашого батька, щоб супроводити тебе назад до Шато Комталь. Те, що ти несподівано залишила вечірню службу і зникла кудись, уже дісталося і його вух. Боячись, що з тобою може трапитися щось жахливе, він відправив мене на розшуки.

«Брешеш», — промайнуло в голові у Алаїс.

— Він ніколи б так не подумав, якби ти сама не змусила його до цього, — одразу ж заперечила вона. — А забирати мене з такими до зубів озброєними охоронцями теж його ідея?

— Ми всі дуже переживаємо за тебе, — запевнила її сестра, злегка посміхаючись, — зізнаюся, вони-таки трохи перестаралися.

— Тобі немає жодної потреби перейматися цим. Коли я буду готова повернутися до Шато Комталь, я прийду туди сама.

Алаїс раптом зрозуміла, що Оріана не зважає