Лабіринт - Кейт Мосс

— Начальнику Пелетьє...

Батько й дочка обоє швидко обернулися на голос служника, що поспішав до них.

— Messire, віконт Тренкавель просить вас негайно прийти до його кімнати. Прибув П’єр-Роже, володар Кабаре.

— Де Франсуа?

— Я не знаю, Messire.

Пелетьє у відчаї подивився на нього сердито.

— Передай віконтові, що я прийду зараз же, — сказав він грубо. — Потім знайди Франсуа і пришли його до мене. Цього чоловіка завжди немає поруч, коли він потрібен.

Алаїс поклала свою ручку на батькову руку.

— Бодай поговори з Есклармонд. Послухай, що вона тобі розповість. Я передам їй.

Пелетьє спочатку вагався, але потім здався.

— Коли приїде Симеон, тоді я й послухаю, що твоя мудра жінка може нам розказати.

Батько повернувся і став підніматися сходами. Зупинившись на самому верху, він раптом запитав:

— Ще одна річ, Алаїс. Як твоя сестра Оріана дізналася, де тебе знайти?

— Вона, мабуть, стежила за мною від самого Сен Назеру, хоча... — Дівчина запнулася, втямивши, що Оріана не мала тоді часу заручитися підтримкою солдатів і повернутися до Есклармонд, — не знаю, — сказала Алаїс. — Але я впевнена, що...

Утім, Пелетьє уже пішов. Коли Алаїс перетинала двір, на її щастя, Оріани ніде не було видно. Зненацька Алаїс неначе прикипіла до місця.

А що, коли сестра повернулася назад?

Алаїс підняла свої пелени і швидко побігла.

Як тільки вона завернула за ріг вулиці, де мешкала Есклармонд, то побачила, що всі її страхи були виправдані. Віконниці ледве трималися на вікнах, а двері були повністю розбиті.

— Есклармонд! — закричала вона. — Ти тут?

Алаїс зайшла всередину. Меблі були перекинуті, ніжки стільців лежали розтрощені на друзки, неначе чиїсь кістки. Вміст шкатулочок був недбало висипаний на землю, а розкидані повсюди жарини залишили по собі хмари м’якого, сірого попелу, що плямами осів на підлозі.

Алаїс піднялась на кілька щаблів драбини. Солома, ліжник і пух, що вкривали дерев’яні настили спальні, були порізані й роздерті. Було видно сліди списів та мечів, якими солдати проштрикували тканину.

Ще гірший безлад панував у приймальні Есклармонд. Портьєру було зірвано зі стелі. Скалки розбитих глиняних горщиків та чаш повністю вкривали підлогу й лежали в калюжах розлитої рідини брунатного, білого та темно-червоного кольорів. Жмутки трав, квітів і листя були розтоптані на земляній долівці.

Чи була тут Есклармонд, коли приходили солдати? Алаїс вибігла на вулицю, сподіваючись знайти когось, хто міг би розказати їй, що трапилось. Усі двері навколо були зачинені, а вікна наглухо закриті.

— Пані Алаїс!

Спочатку Алаїс подумала, що то їй почулося.

— Саже, — прошепотіла вона, — Саже! Ти де?

— Тут, зверху.

Алаїс вийшла з тіні будинку і подивилася вгору. У сутінках, що вже огортали місто, вона ледве розпізнала скуйовджену голівку зі світло-русявим волоссям і двійко темно-бурштинових оченят, що дивилися просто на неї з похилого даху будинку.

— Саже, ти ж розіб’єшся!

— Та ні, — посміхнувся хлопчик, — я робив це вже багато разів. Під дахом я також можу прослизнути всередину Шато Комталь і назад!

— Гаразд, але в мене паморочиться голова. Спускайся додолу.

Алаїс затамувала подих, коли Саже нахилився і зістрибнув з даху вниз якраз перед нею.

— Що тут сталося? Де Есклармонд?

— Menina[110] в безпеці. Вона попросила мене дочекатися вас. Вона знала, що ви прийдете.

Озирнувшись, Алаїс відійшла з хлопчиком до входу в будинок, де було безпечніше.

— Що сталося? — перепитала Алаїс більш стурбовано.

Саже сумно подивився собі під ноги.