Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Хуґ! — пролунало зусібіч.

— Людина сходить, як сонце, і знову заходить у могилу. Вона прокидається до життя, як весна, а потім, узимку, іде на спочинок. Але сонце після того, як увечері сідає, наступного ранку знову виходить на обрій, а після завершення зими знову настає весна. Хіба не так?

— Хуґ!

— Його віра не була нашою, а наша не була його вірою. Ми любили своїх друзів і ненавиділи ворогів. Але Клекі-Петра навчив нас, що ворогів також слід любити, бо й вони наші брати. Ми спершу не хотіли йому вірити. Але щоразу, коли ми слухалися його слів, це йшло нам на користь і приносило радість. Можливо, його віра таки є і нашою, просто ми не змогли збагнути цього так, як йому хотілося б. Ми стверджували, що наші душі вирушають до Країни вічного полювання, а він казав, що його душа отримає вічне блаженство. Але іноді мені здається, що Країна вічного полювання і є вічним блаженством. Хіба не так?

— Хуґ!

— Таким було його вчення. А тепер розкажу про його смерть. Вона напала на нього, як хижий звір на свою здобич. З’явилася раптово і несподівано. Він був здоровим і сильним, був серед нас. Він мав сісти на коня і їхати додому. Але тут у нього влучила куля вбивці. Нехай моїм братам і сестрам буде дозволено оплакувати це!

І знову зазвучав монотонний жалобний спів, який ставав усе голоснішим, аж поки не перейшов у виття. Через якийсь час вождь обірвав плач і продовжив:

— Ми помстилися за його смерть. Але душа вбивці втекла від жертви. Вона не зможе слугувати йому на тому світі, бо вона була боягузливою і не схотіла піти вслід за ним у смерть. Смердючого пса, якому належала ця душа, вбили дітлахи, і тепер його тіло плаває у ріці. Хіба не так?

— Хуґ!

— Клекі-Петра пішов від нас, але його тіло залишилося з нами, щоби ми могли поставити йому пам’ятник, який нагадуватиме нам і нашим нащадкам про доброго білого батька, який був нашим учителем і якого ми всі любили. Він народився не в нашій країні, а приїхав здалеку, перепливши через Велику воду. Він часто розповідав нам про свою батьківщину на сході і про те, що там ростуть дубові дерева. Тому з любові і поваги до нього ми зібрали жолуді і посіяли їх довкола його могили. Вони проростуть із землі, і так само слова, які ми чули від нього, проростуть із наших сердець. Вони розростуться там, і в їхній тіні спочиватимуть наші душі. Він завжди думав і дбав про нас. А коли пішов від нас, то прислав замість себе нового блідолицього, який замість нього стане нашим другом і братом. Тут перед нами — Вбивча Рука, наш білий брат, який приїхав із тієї ж країни, звідки походив і Клекі-Петра. Він знає усе, що знав покійний, а до того ж є ще й воїном, яким Клекі-Петра не був. Він заколов ґрізлі одним ножем, а своїм кулаком може повалити на землю будь-якого ворога. Інчу Чуна і Віннету не раз опинялися в його владі. Але він не вбив нас, зберіг нам життя, бо він любить нас і є другом червоношкірих. Хіба не так?

— Хуґ!

— Останнім бажанням, висловленим Клекі-Петрою, було, щоби Убивча Рука зайняв місце Клекі-Петри серед апачів, і Вбивча Рука пообіцяв виконати це бажання. Тому Вбивча Рука тепер прийнятий до племені апачів і вважається одним із вождів. До нього ставитимуться так, ніби він народився серед нас. Аби це стало законом, йому слід викурити люльку миру з кожним із нас. Але ми можемо обійти цей звичай, бо він питиме кров Віннету, а Віннету питиме його кров. Тоді Вбивча Рука стане плоттю від нашої плоті і кров’ю від нашої крові. Чи воїни апачів згідні з цим?

— Хуґ! Хуґ! Хуґ! — тричі прозвучала радісна відповідь юрби.

— Тож нехай Убивча Рука і Віннету підійдуть до могили і впустять по кілька крапель своєї крові до води братства!

Отже, на мене чекала церемонія кровного братерства, справжнісінького кровного братерства, про яке я стільки читав! Чимало диких і напівдиких племен вступають у таке братерство після того, як обоє майбутніх братів по крові або змішують свою кров, або п’ють кров одне одного. Вважається, що після цього між обома братами по крові виникають тісніші і жертовніші зв’язки, аніж коли б вони були братами від народження.

Ми з Віннету мали пити кров одне одного. Ми стали по обидва боки труни, й Інчу Чуна підняв рукав сорочки свого сина, щоби зробити надріз на його руці. З рани виступило кілька краплин крові, які вождь зібрав до чаші з водою. Потім він зробив те саме зі мною, а краплини крові зібрав до другої посудини. Віннету отримав воду з моєю кров’ю, а я — з його. Потім Інчу Чуна урочисто оголосив англійською:

— Душа живе у крові. Нехай душі обох цих юних воїнів об’єднаються в одну. І віднині все, що думає Вбивча Рука, стане і думкою Віннету, а все, чого захоче Віннету, буде і бажанням Убивчої Руки. Пийте!

Я спорожнив свою чашу, а Віннету — свою. Це була та сама вода, яку Ншо-чі принесла з ріки, тільки до неї додали кілька крапель крові, не відчутних на смак. Потім вождь подав мені руку.

— Тепер ти, як і Віннету, став моїм сином і