Віннету І - Карл Фрідріх Май

Інчу Чуна продовжував говорити, змальовуючи у характерній для індіанців барвистій манері спосіб мислення і вплив Клекі-Петри на апачів, а потім так само детально розповів, як було вбито цього чоловіка. Сем перекладав мені його промову, бо я розумів зі сказаного лише частину. Вождь розповів про те, як сáме Раттлєра взято в полон, а наприкінці оголосив, що вбивцю тепер треба закатувати до смерті і поховати ось так, як він зараз прив’язаний до труни. Після цього він подивився у мій бік і махнув мені рукою, як і було домовлено.

Ми підвелися і ввійшли у півколо глядачів. Перед тим я лише здалека бачив засудженого. А тепер опинився поруч і таки відчув до нього глибоке співчуття попри те, що це був безбожник і поганий чоловік.

Труна була завдовжки понад два метри і надзвичайно важка. Вона була схожа на обтягнутий шкірою обрубок товстого поліна. Раттлєра прив’язали до труни з заведеними назад руками і широко розставленими ногами. Було помітно, що він не потерпав ні від голоду, ні від спраги. У роті в нього був кляп. Тож досі він не міг говорити. Його голова була прив’язана так міцно, що повернути її він теж не зміг би. Коли ж я підійшов ближче, то Інчу Чуна витягнув кляп у нього з рота і сказав мені:

— Мій блідолиций брат хотів поговорити з цим убивцею. Прошу!

Раттлєр побачив, що я вільний. І, мабуть, відразу ж подумав собі, що тепер я друг індіанців. Я ж вирішив, що зараз він попросить мене заступитися за нього. Але замість цього, щойно йому з рота витягли кляп, він крикнув до мене:

— Що ви хочете від мене? Ідіть геть! Не хочу мати з вами нічого спільного!

— Ви чули, містере Раттлєре, що вас засудили до смерті, — спокійно відповів йому я. — Цього змінити неможливо. Ви повинні померти. Але я хотів би…

— Іди геть, ти, пес! — перебив він мене і плюнув у мій бік, але не влучив, бо не міг поворухнути головою.

— Отже, ви повинні померти, — незворушно продовжив я. — Але тепер вирішується питання про те, якими сáме будуть ваші передсмертні муки. Тобто перед смертю вас довго катуватимуть. Цілий нинішній день, а можливо, ще й завтра. Це жахливо, і я не хочу допускати цього. На моє прохання Інчу Чуна погодився дозволити вам померти швидкою смертю, якщо ви виконаєте умову, яку він ставить.

Я зупинився, бо думав, що він запитає мене, що це за умова. Але він лише вигукнув мені такий страшний прокльон, що я не можу повторити його тут.

— Цією умовою є те, що ви маєте попросити у мене пробачення, — пояснив я йому.

— Пробачення? Просити у вас пробачення? — крикнув він. — Та краще я вкушу себе за язик і витримаю всі муки, які приготували для мене ці червонопикі!

— Повторюю, пане Раттлєр, цю умову поставив не я, — вперто повторив я. — Бо мені не потрібні ваші вибачення! Так хотів Інчу Чуна. Подумайте самі, у якому становищі ви опинилися і щó вам загрожує! Попереду — жахливі муки, яких ви можете уникнути лише завдяки одному слову «пробачте».

— Ніколи в світі! Нізащо! Йдіть геть звідси! Я не хочу бачити вашу пику. Ідіть до чорта або іще далі! Ви мені не потрібні.

— Якщо я виконаю ваше прохання, то потім уже нічого не можна буде змінити. Тож будьте розсудливі і скажіть слово, якого від вас вимагають!

— Ні, ні і ще раз ні! — крикнув він.

— Геть, сказав же я вам, ідіть геть! Чорт забирай, чому в мене зв’язані руки? Якби я був вільний, то показав би вам дорогу!

— Гаразд, нехай буде по-вашому, — сказав я. — Але попереджаю, що вам більше не вдасться покликати мене назад!

— Я буду кликати вас? Не фантазуйте! Ідіть звідси, і то чимшвидше!

— Я піду. Але наостанок ще одне: у вас немає останнього бажання? Я виконаю його. Передати комусь вітання? Ви маєте родичів, яким я міг би щось сказати?

— Ідіть до чорта і скажіть там, що ви — негідник! Ви змовилися з червоношкірими і здали мене в полон. За це…

— Ви помиляєтеся, — перервав я його. — Отже, ви не маєте останнього передсмертного бажання?

— Тільки одне — щоби ви вмирали ще важче, ніж я!

— Гаразд, тепер ми все з’ясували, і, як християнин, я можу порадити вам тільки одне: не беріть зі собою на той світ усі ваші гріхи, подумайте про покарання, яке на вас чекає після смерті!

Я наголосив на цьому, бо мені здалося, що він усе ще не вірить у невідворотність своєї долі. Але те, що він мені відповів, я теж не можу повторити тут. У мене аж волосся дибки стало від його слів. А Інчу Чуна взяв мене за руку і відвів убік.

— Мій юний білий брат бачить, що цей убивця не заслуговує на заступництво. Він — християнин. Ви називаєте нас язичниками, але хіба червоношкірий воїн вимовить такі слова?

Я нічого не