Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Швидко помру? Але я не хочу помирати! Я хочу жити!

— Це неможливо.

— Неможливо? То для мене немає порятунку?

— Ні.

— Жодної надії?!

Він викрикнув це від чистого серця і після цього почав так голосити і скиглити, що я не витримав і пішов від нього геть.

— Залишіться, сер, не йдіть від мене! — кричав він мені услід. — Бо ж вони знову візьмуться до мене!

— Не вий, ти, пес! Ти — смердючий койот, і жоден воїн не має більше права торкатися тебе своєю зброєю, — вигукнув Інчу Чуна, а потім, уже звертаючись до своїх людей, продовжив:

— Хто з апачів хотів би ще мати справу з цим боягузом?

Не зголосився ніхто.

— Отже, ніхто?

Знову мовчання.

— Уфф! Цей убивця не вартий того, щоби його катували воїни. Його також не поховають поряд із Клекі-Петрою. Як може такий щур з’явитися у Країні вічного полювання разом із білим лебедем? Розв’яжіть його!

Він дав знак двом хлопцям, а ті відразу ж скочили до Раттлєра, повитягували йому ножі з тіла і відв’язали його від труни.

— Зав’яжіть йому руки за спиною! — наказав тоді вождь.

Хлопці, яким ледь виповнилося по десять років, зробили, як було сказано. А Раттлєр не наважувався навіть поворухнутися. Який жах! Мені майже було соромно, що я теж білий.

— Ведіть його до води і киньте у річку! — таким був наступний наказ. — Якщо він, попри все, допливе до протилежного берега, нехай буде вільним.

Раттлєр закричав від радості і пішов за хлопцями до річки Пекос. Але на березі він раптом зупинився. Тоді хлопці схопили його і штовхнули донизу. Спершу він занурився під воду, але незабаром випірнув і намагався плисти на спині: це було неважко, навіть попри те, що руки в нього були зв’язані. Адже він міг рухати ногами.

Чи бажав я йому, щоби він дістався протилежного берега? Важко сказати. Він таки заслужив на смерть. Залишивши його живим і дозволивши йому втекти, слід було вважати себе співучасником усіх злочинів, які він здійснить у майбутньому. Я вже не кажу про те, що для нас самих це означало б у майбутньому небезпеку, бо цей чоловік неминуче захоче помститися.

Обоє хлопців стояли біля води і спостерігали за полоненим. Тоді Інчу Чуна наказав їм:

— Візьміть зброю і стріляйте йому в голову!

Тож хлопці пішли до місця, де дорослі воїни поскладали свої гвинтівки, і взяли собі по одній. Ці діти вже знали, як поводитися з такою зброєю. Вони стали на коліна на березі і цілилися в голову Раттлєра.

— Тільки не стріляйте, Бога ради, не стріляйте! — кричав той перелякано.

Хлопці тихо сказали щось одне одному. Вони ставилися до того, що відбувалося, як до спорту, і дозволили полоненому відплисти трохи далі. Вождь стояв мовчки. З його поведінки я зробив висновок: він знає, що вони вистрелять. Раптом вони своїми ще високими дитячими голосами підбадьорливо скрикнули і вистрелили. Кулі влучили, і Раттлєр миттєво зник під водою.

Індіанці не видали крику радості, як робили зазвичай, убивши ворога. Такий боягуз не був вартий того, щоби видавати на його честь бодай звук. Зневага індіанців була настільки великою, що вони навіть не подбали про тіло Раттлєра. Тому його труп понесло вниз по ріці, і ніхто навіть не подивився йому вслід.

Інчу Чуна підійшов до мене і запитав:

— Тепер мій юний друг задоволений мною?

— Так. Я дякую тобі!

— Ти не маєш за що дякувати. Навіть якби Інчу Чуна не знав про твоє бажання, то він все одно вчинив би саме так. Цей пес не був вартий геройської смерті в муках. Сьогодні ти побачив різницю між сміливими червоношкірими воїнами і білими боягузами. Блідолиці здатні до усіляких підлостей, але коли настає час продемонструвати сміливість, то вони виють від страху, ніби побиті пси.

— Вождь апачів не може забувати, що всюди є хоробрі і боягузи, як є добрі і злі люди!

— Ти маєш рацію, Інчу Чуна не хотів образити тебе. Але тоді жоден народ не може думати, що він кращий за інший лише тому, що має інакший колір шкіри.

Аби відвернути його від цієї слизької теми, я запитав:

— Щó тепер робитимуть апачі? Поховають Клекі-Петру?

— Так.

— Чи можемо ми з моїми друзями бути при цьому?

— Так. Якби ти сам не сказав про це, ми б запросили тебе. Коли ми пішли по коней, ти розмовляв із Клекі-Петрою. Що це була за розмова?

— Це була дуже серйозна і важлива розмова, як для нього, так і для мене. Коли ви пішли геть, ми сіли поряд. І незабаром з’ясували, що ми земляки. Тоді перейшли на