Віннету І - Карл Фрідріх Май

Це була карколомна зміна! Ще недавно я був домашнім учителем у Сент-Луїсі, потім землеміром для майбутньої гілки Західної залізниці, а тепер став вождем «дикунів»! І мушу зізнатися, що ці «дикуни» подобалися мені набагато більше, ніж чимало білих, із якими мені останнім часом доводилося мати діло.

Звичайно ж, я, як і кожен освічений європеєць, не збирався надавати таємничої ваги кільком краплям випитої крові. Я розумів різницю між суттю та зовнішнім боком речей і вважав, що те саме розуміють Інчу Чуна та Віннету. Недаремно ж вони пройшли школу свого білого вчителя.

Але слова Інчу Чуни про те, що ми з Віннету станемо одним тілом із двома головами, були правдою. Ми розуміли одне одного без слів, ми не мали потреби розповідати одне одному про свої почуття, думки і рішення. Досить нам було лише подивитися одне на одного, і ми вже знали, що думає і чого прагне інший. А іноді обходилося й без цього, бо навіть на віддалі один від одного ми діяли схоже і ніколи не сварилися. Так ставалося внаслідок нашої взаємної і глибокої симпатії, а також завдяки уважному ставленню до поглядів і звичок одне одного.

Після того, як Інчу Чуна завершив свою промову, апачі підвелися зі своїх місць, аби викрикнути на нашу підтримку гучні: «Хуґ!». І тоді вождь сказав:

— Тепер серед нас є новий живий Клекі-Петра, тож мертвого ми можемо відпустити до його могили. Нехай мої брати зроблять це!

Він сказав це апачам, які будували могилу. Але я попросив його ще трохи зачекати і покликав до могили Гоукенса, Стоуна і Паркера. А коли вони підійшли, то я промовив над труною кілька слів і проказав молитву. Аж тоді останки колишнього революціонера, а потім схимника помістили до кам’яного склепу, вхід до якого закрили каменями.

Це було перше індіанське поховання, яке мені довелося бачити. Церемонія глибоко вразила мене. Я не хочу критикувати переконання, які тоді висловив Інчу Чуна. Серед них було багато правдивого і чимало непевного. Але головне, що в його словах звучало прагнення спасіння, яке він, як і колись давно народ Ізраїлю, уявляв собі як щось зовнішнє, хоч воно може бути лише чимось внутрішнім, духовним.

Поки труну замуровували, знову зазвучали жалобні співи індіанців. Лише після того, як поклали останній камінь, церемонію вважали завершеною і кожен пішов до своїх справ. Для більшості такою справою стала трапеза. Інчу Чуна запросив і мене на учту.

Він жив у великому помешканні вже описаного будинку в пуебло. Помешкання було обставлене дуже просто. Але на стінах висіла велика колекція індіанської зброї, на яку я відразу ж звернув увагу. Ншо-чі обслуговувала нас — свого батька, Віннету і мене — за трапезою, і я мушу визнати, що була вона справжня майстерниця приготування індіанських страв. Поки їли, говорили дуже мало. Червоношкірі взагалі мовчуни, а того дня вже стільки всього було переговорено, що все несказане можна було з легким серцем перенести на потім. Невдовзі після вечері стемніло.

— Мій блідолиций брат збирається відразу спочивати чи ще хотів би прогулятися зі мною? — запитав Віннету.

— Я піду прогулятися, — сказав я, не питаючи, куди саме він збирається.

І ми вийшли з пуебло та попрямували до річки. Цього я і сподівався. Настільки глибока натура, як Віннету, неодмінно захоче ще раз відвідати могилу свого вчителя. Підійшовши до кургану, ми сіли на землю, вмостившись один біля одного. Віннету взяв мене за руку і мовчки тримав її у своїй, а я не мав причин переривати мовчання.

Тут слід додати, що далеко не всі апачі, яких я досі бачив, жили в пуебло. Для всіх воно було, ясна річ, замалим. У пуебло жила родина Інчу Чуни і кількох інших воїнів, там відбувалися зустрічі різних гілок племені мескалеро, які випасали своїх коней і полювали в різних місцях прерії. Звідси вождь керував племенем і вирушав у далекі подорожі до інших племен, які визнавали його верховним вождем апачів. Це були племена льанеро, хікарілья, тараконам, чірікауа, піналям, гіласам, мімреням, ліпани[40] та інші. Навіть навахо[41] корилися якщо не безпосереднім наказам, то принаймні загальним правилам.

Мескалеро, які не жили в пуебло, після поховання пішли геть, а залишилися лише ті, хто мав доглядати коней, що їх привезли кайова. Тому ввечері ми з Віннету могли спокійно посидіти біля могили Клекі-Петри, де нікого більше не було. Хочу додати, що наступного дня таки принесли жолуді і посіяли їх довкола могили, а згодом вони проросли. Ті дерева ростуть там і досі.

Через якийсь час Віннету перервав мовчанку і запитав:

— Мій брат Убивча Рука зможе забути, що колись ми були його ворогами?

— Уже забув, — запевнив я його.

— Але одного ти не зможеш пробачити.

— Чого саме?

— Те, як мій батько образив