Віннету І - Карл Фрідріх Май

— Це не мужність у ньому говорить, — зауважив Сем. — А лють. Він вважає, що це через вас він потрапив до рук індіанців. Він не бачив вас відтоді, як нас узяли у полон. А тепер ви вільний. Червоношкірі дружать із нами, а він повинен померти. Для нього це достатня причина, щоби вирішити, ніби ми грали у подвійну гру. Але щойно почнуться тортури, він заспіває іншої! Згадаєте мої слова, качка б мене копнула!

Апачі не забарилися з цією сумною виставою. Спершу я думав піти геть, але ж ніколи раніше нічого такого не бачив, тож вирішив залишитися, аж поки видовище не стане для мене нестерпним.

Глядачі посідали на землю. Кілька юних воїнів вийшли наперед і стали від Раттлєра на відстані приблизно п’ятнадцяти кроків. Вони кидали в нього ножами, але намагалися не влучити. Усі ножі застрягли у труні, до якої той був прив’язаний. По обидва боки його ноги стирчало по лезу. Кожен наступний кидок підіймався все вище і вище, аж поки тіло Раттлєра не було оточене чотирма рядами ножів.

Спершу він витримував тортуру мовчки. Але що вище піднімалися ножі, то більше він лякався і щоразу видавав крик жаху, коли в нього летів новий ніж. І що вище влучали леза, то голоснішими ставали зойки.

Коли тіло цілком було оточене лезами, дійшла черга до голови. Перший ніж влучив у труну біля шиї праворуч, другий — ліворуч. І так, усе вище, дійшло до обличчя, аж поки у дереві більше не залишилося місця для наступних ножів. Потім усі ножі витягли з дерева. Це була тільки вступна гра для юнаків, які мали продемонструвати, як влучно вони навчилися кидати. Юнаки повернулися на свої місця і сіли на землю.

Потім Інчу Чуна викликав дорослих воїнів, які стали на відстані тридцяти кроків. Коли перший із них був готовий, вождь підійшов до Раттлєра і показав на його праву руку.

— Сюди!

Ніж влучив точнісінько у вказане вождем місце і пройшов через м’яз, аж до дошки. Це вже було серйозно. Раттлєрові заболіло, і він заверещав так, ніби помирає. Другий ніж протяв такий самий м’яз лівої руки, і крик став ще пронизливішим. Третій і четвертий ножі влучили у м’язи стегон, точнісінько у вказаних вождем місцях. Крові не було помітно, бо з Раттлєра не зняли вбрання, а індіанці наразі влучали тільки в ті місця, рани на яких не були небезпечними і не могли скоротити виставу.

Можливо, засуджений до цього моменту все ще вірив, що його не вб’ють. Тепер він був змушений визнати хибність своїх припущень. Ще по одному ножеві влучило в його руки і ноги. І якщо раніше він видавав лише поодинокі крики, то тепер вив безперестанку.

А глядачі на всі можливі способи висловлювали свою зневагу. Індіанець поводиться на пáлі зовсім інакше. Щойно починається вистава, котра має закінчитися його смертю, він починає всіляко вихваляти свої вчинки та обзивати катів. Що більше йому болить, то гірші слова злітають з його вуст. Але він ніколи не поскаржиться і не закричить від болю. А коли помирає, то його вороги визнають його славу і ховають із усіма належними почестями. Вважається, що почесно взяти участь у такій славній смерті.

Зовсім інша річ — боягуз, який кричить від найменшого поранення і просить пощади. Катувати такого — не честь, а сором. Тому жоден воїн не хоче наближатися до нього і поганити руки об нього, і такого боягуза забивають до смерті або вигадують якийсь інший безчесний спосіб, аби позбавити його життя.

Таким боягузом виявився Раттлєр. Усі заподіяні йому досі рани були відносно легкими і зовсім не загрожували життю. Йому боліло, але справжні тортури ще навіть не починалися. Та, попри це, він кричав і завивав, ніби вже потрапив до пекла, і постійно повторював моє ім’я. Тож я мав підійти до нього. Тоді Інчу Чуна зробив перерву і попросив мене:

— Нехай мій юний білий брат підійде до нього і запитає, чому він так верещить. Наразі він ще не має причин кричати аж так голосно.

— Так, сер, ідіть сюди, підійдіть, прошу вас, — вигукнув Раттлєр. — Я хочу поговорити з вами!

Я підійшов і запитав:

— Щó ви хочете від мене?

— Витягніть мені ножі з ніг і з рук!

— Я не маю права.

— Але ж я можу померти! Хто може витримати стільки ран?

— Дивно! Ви й справді вірили в те, що виживете?

— Але ж ви всі живі!

— Я нікого не вбивав.

— Я не винен, що зробив це. Ви ж знаєте, що я був п’яний.

— Але факт залишається фактом. Я завжди застерігав вас від бренді. Ви мене не слухали і ось, маєте наслідки.

— До чорта з наслідками! Попросіть нарешті за мене!

— Я так і зробив. Якщо ви попросите пробачення, то помрете швидко і вас не будуть катувати.