Віннету І - Карл Фрідріх Май
— Білий суддя не винесе червоношкірому вирок смерті на пáлі.
— Суддя! Не ображайся, що я зараз скажу слово, яке так часто чула від Сема Гоукенса, — ґрінгорн! Ти не знаєш життя на Дикому Заході. Де ти хочеш знайти тут суддів — у тому сенсі, до якого ти звик? Суддею завжди є сильніший, і він судить слабшого. Ти б почув, щó відбувалося біля вогнищ блідолицих! Невже всі індіанці, які загинули від рук блідолицих, отримали швидку смерть від кулі чи ножа? Скількох із них замучили до смерті! Хоча вони просто захищали свої права! А тепер, коли в нас мають стратити злочинця і вбивцю, я повинна відводити очі тільки тому, що я дівчина? Так, колись ми були іншими. Але це ви навчили нас проливати кров, не змигнувши оком. Я піду подивитися на те, як убивця Клекі-Петри прийме своє покарання!
Досі я знав цю юну вродливу індіанку як спокійну і добру натуру. А в ту мить вона стояла переді мною, її очі світилися, а щоки палали. Вона була схожа на богиню помсти, яка не знає жалю. І здалася мені в цей момент навіть красивішою, ніж раніше. Хіба мав я право засуджувати її? Хіба ж вона не правду казала?
— Гаразд, іди, — сказав я. — Але я піду з тобою!
— Краще запишися тут! — попросила вона вже цілком іншим тоном. — Інчу Чуні та Віннету не сподобається, якщо ти підеш зі мною.
— Вони образяться на мене за це?
— Ні. Вони не хотіли б цього, але заборонити тобі не можуть. Ти — наш брат.
— Тоді я піду, і вони пробачать мені.
І коли я вийшов за нею на терасу, то там стояв Сем Гоукенс. Він курив свою стару люльку, бо йому також подарували тютюн.
— От тепер зовсім інша справа, правда ж, сер? — усміхнувся він до мене. — Досі були полоненими, а тепер живемо по-панськи. Таке чудове перетворення. А як вам ведеться у нових обставинах?
— Дякую, чудово, — всміхнувся я.
— Мені також чудово. Вождь особисто нас обслуговував. Ну хіба це не чудово, качка б мене копнула!
— А де Інчу Чуна?
— Пішов назад, до річки.
— Ви знаєте, щó там зараз відбувається?
— Можу собі уявити.
— І щó?
— Ніжне прощання з кайова.
— Ні.
— А щó?
— Будуть катувати Раттлєра.
— Катувати Раттлєра? А нас звідти відвели? Я мушу це бачити! Ходімо! Нам треба бігти назад!
— Не поспішайте! Ви переконані, що зможете витримати цю виставу і по вашій спині не побіжать мурашки?
— Мурашки? Який же ви все ж таки ґрінгорн? Коли побудете довше на Заході, то вже не думатимете у таких ситуаціях про мурашки. Цей чоловік заслужив на смерть, і його стратять за індіанським звичаєм. Ось і все.
— Але ж це жорстоко.
— Неправда! У таких випадках не говорять про жорстокість! Він таки має померти! Чи ви не згодні з цим?
— Згоден! Але апачі можуть убити його швидко. Він усе ж таки людина.
— Той, хто без причини вбиває іншого, — не людина. Він був п’яний, як худоба.
— Але ж це пом’якшувальна обставина. Він не знав, що робить.
— Не смішіть мене! У вас там, на старому континенті, сидять по кабінетах юристи і зараховують кожному, хто скоїть злочин у нетверезому стані, горілку як пом’якшувальну обставину. Але насправді за це слід робити покарання суворішим. Того, хто бездумно напивається і поводиться, як той дикий звір, нападаючи на інших людей, слід карати особливо суворо. У мене немає й тіні співчуття до цього Раттлєра. Ви тільки згадайте, як він ставився до вас!
— Я пам’ятаю про це, але я — християнин і, попри все, буду домагатися для нього швидкої смерті.
— Облиште це, сер! По-перше, він цього не заслуговує, а по-друге, всі ваші намагання будуть марні. Клекі-Петра був духовним батьком племені, вчителем. Його смерть — це непоправна втрата для апачів, і ця смерть трапилася без