Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

що радіус діяльності опришківської ватаги все ширшає, все дальше з околиць Підгір'я й Покуття приходять вісті про молодецькі нальоти Довбуша. Все більше й більше число покривджених шляхтичів являлося до Станіслава й вопіяло там — то доки ж так буде? Та повинен же нас хтось рятувати! А чи, може, це так і треба, щоби нас, цвіт Речі Посполитої, вигублювано й нищено? То ми хочемо знати, яка в тім ціль і на чию користь то робиться?

Пан Кшивокольський кричав у таких випадках найбільше всіх і вимагав від властей найщільнішої охорони шляхти, особливо тої, що сидить на Підкарпатті.

— Нам найбільше грозить Довбуш. Ми найбільше загрожені в своїй субстанції й екзистенції.— Пан ловчий курський любив у деякі моменти прикрашати свою мову чужоземними словами. Коли траплявся тут пан Криштоф Козловський, він доконче підхоплював:

— Його еміненція має інтекцію й тенденцію к перденції в своїй корпуленції помимо інтелігенції,— міг молоти так без кінця під безперестанний регіт шляхти. Він приятелював із паном Карпінським, і вони обоє недолюблювали ловчого курського. Тільки пан Козловський уживав більше жарту й насмішки, а пан Карпінський бив серйозніше. Він казав, наприклад:

— Пан Кшивокольський сплодив нам Довбуша й, мені здається, скоро здобуде йому індигенат шляхетства, отже, буде у нас, панове, небавком одним шляхтичем більше — прибуде ще пан Довбушевський. На ці думки мене наводить та обставина, що отой самий Довбуш грабує всюди і грабує, як говорять власне добродіїв, що лихо поводилися із своїми селянами. Оскільки відомо, пан Кшивоплутські не грішив особливою гуманністю в своїх стосунках із підданими — а між тим Довбуш його не грабує. Що за милостивість така? І звідки причини такого альянсу?

Пан ловчий одразу скипав:

— То пан мислить, що я на спілку з Довбушем працюю?

— Я такого ще не сказав, а що я мислю, того пан знати не може. Так само, як я не знаю, що обмислює пан Кшивокольський.

— Нехай пан не хвастає своєю гуманністю, бо Довбуш не дуже-то розбирає, хто гуманний, хто ні, і одної прекрасної ночі може ограбувати пана, як і всякого іншого.

— За панським приводом, очевидно.

Фразу було кинуто без усякого помислу, але пана Кшивокольського вона, видимо, навела на якісь думки. Він навіть замовк і скоро кинув помешкання ратуші.

Вийшовши, бистрими кроками подався по ринку в сірий його куток і зайшов нараз до шинку найпідряднішого гатунку. Сказав дати собі пива, а коли шинкар ставив на стіл, сказав йому:

— Пришли мені фактора.

— Ні… А яка справа? У якій справі пан потребують фактора?

— Це я йому вже й скажу.

— То нехай я буду той фактор. Нехай пан кажуть, яка справа.

— Із вашої жидівської цікавості просто хочеш довідатися, яка справа, а потім таки пришлеш фактора.

— Ні-і… Чи я не можу бути такий фактор, як і всякий інший?

— Ну добре. Пришли мені зараз такого чоловічка, щоби міг виконати певне доручення.

— Ой-вай, яке діло? Це пустякі А на яку справу? Сеймик розвалити? Пана якого побити?

— То вже не твоя річ.

— Чому не моя річ? Власне то є моя річ, бо я мушу знати, якого чоловіка вам привести, чи то підрядного, що на десятках ходить, чи то вояка, чи то холопа?

— Во-во… Щоб був холоп, але розумний. Або щоб похожий на хлопа. І щоб по-руськи вмів.

Сторгувалися. Шинкар пішов і за якийсь час привів досить підозрілого вигляду особистість, що була похожою скоріше на батяра міського, ніж на хлопа. Пан Кшивокольський оглядав і, видимо, щось обдумував.

— По-хлопському вмієш?

— Чому нє? — охрипло обзивалася особистість.

— Ано заговори до мене.

— А що би я гувурив? — перейшла особистість на «руську» мову, з утрируванням упираючи на деякі звуки.

— Та що хочеш? Ну… скаржся передо мною на погане хлопське життя.

Особистість чмихнула носом на таке чудернацьке завдання. Простіше було би, якби сказали зловити кого в темнім куті та набити добре або й ніж під ребро.

Впрочім, шинкар розсіяв сумніви.

— Ну, чому не кажеш? Панові то нащось треба, то й говори. Заробок завше є заробок.

Особистість аж почервоніла, таке от було надзвичайне предложения, але формула «заробок заёше є заробок» здалася цілком правильною, і особистість, згрібши свою шапку в обидві лапи й притуляючи її до грудей, повела хникаючим голосом:

— Ой, де-де… Нема життя нам, бідним людям… Проше пана, єк-їм повів у понеділок у великодній ялов'ята на толоку… повів ялов'ят, кажу, двоє межи збіжжє пасти… Та таки на пустку, на обліг… най мене Бог скарає… Та шо був-їм змучений, то положивсі й троха сі здрімав. І снитсі мені сон, шо в мене худоба здохла, вісь сі зломила при самій снозі — таке… А він за волоссє… Та по плечьох — готаман ніби…

Панові Кшивокольському дуже подобалося. Видимо, особистість село знала й близько була знайома з психологією селянина, бодай в тому виді, в якому уявляв її собі Кшивокольський. Повів, пся крев, худобу в панське жито пасти в надії, що тепер Великдень, ніхто не додивиться, — а оповідає так, ніби він святий та божий… Прекрасно.

— Добре. Згода. Беру тебе з собою.

— Далеко?

— Зараз умовимося — розплачуся іно з фактором.

Шинкар дістав умовлену суму, але жадав іще п'ять злотих.

— А звідки?

— Це за нього… Що він дістав заробок. Але що він не має, то пан дадуть п'ять злотих із його пенсії, а потім собі відрахують.

— Це за твоєю згодою?

Особистість зітхала