Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
— Де ріки текли, так і текти будуть. Що з того, що наші старі речі поназивано новими іменами. Батьки називали «делія», а тепер кажуть «бекета» або «чуя». Давніше називалося «ферезія», а тепер «керея». Або теперішній «чехман». Се той же наш контуш із замиленими рукавами. Взагалі, нічого нового, а тільки смішні зміни. Що було довге, по кістку, — зробить куцо, ледве до колін, і тішиться: ото в мене модна сукня… Де було бухасто, зробить обтисло, що було фалдисто, дасть гладко, то так і забавляються люди.
— А я не мудрствую лукаво й ношу те, що наші батьки носили, називаю так, як наші батьки називали.
Отакий був пан Карпінський Андрій.
Такою ж була його дружина. Взагалі, їх вважали дібраною парою, й чимдалі ця дібраність все більше виявлялася. Як віщували повітові остроумці…
Пані Малгожата була теж не «модноходна», носилася по-старосвітському. Сукні носила «під горло», без найменших ознак декольте, яке увійшло в моду ще з часів Марії-Людвіки, що аж тодішні сатирики писали: «А інша весь час ходить як мамка, показує груди, наче весь час годує дитину».
Пан Карпінський таких модниць не виносив і завжди в'їдливо про них говорив:
— У нас теж носили сукні опадлі, але однаково шия й груди вкривалися гергелем чи то коронками, гезлом або передничкою. А тепер бридко й дивитися.
Правда, сказавши потиху, то пані Малгожата не носилася вже цілком як її прабабка: легкі, хоч і дуже легкі, впливи моди все ж могло добачити пильне око на уборах пані Карпінської, але це в деталях; в основному убір був старосвітський…
Так і жили панство Карпінські тихо, спокійно. З селянами й слугами поводилися людяно. Пан Андрій любив повторювати старинне прислів'я: «Хто за псом і за хлопем не уйметься, той і за жінкою не уйметься». Недобачав, правда, що це прислів'я на одну дошку ставить і пса, і людину, але своїх людей дійсно шанував, отже, порівнюючи людям у нього жилося добре.
А пані Малгожата під тим зглядом ішла навіть далі чоловіка. Коли їй доводилося бувати в гостях, вона брала зі столу якісь смачні шматки й давала їх своїм слугам.
— Знаємося дома — знаємося ж і у людей!
Не всякому це подобалося; дехто вважав це навіть за афішування, але в дійсності тут афішування не було.
Жили панство Карпінські просто, не тратилися на пишні прийоми. По одечку і простягали ніжки — і пан Андрій це ставив «во главу угла».
Нещадно висміював пан Карпінський таких охотників до пихи. Хоч і м'якої вдачі, а любив іноді навіть фігля якого вистроїти, як от раз панові Пухальському. Це був такий шляхтич-худина, але з шумними претензіями. Він, наприклад, їздив у гості візком у дві шкапи, але, не доїжджаючи до місця призначення на яку добру стаю, зупинявся, велів випрягати одну шкапину, саджав на неї пахолка, чіпляв йому палаша до боку і так висилав до сусіда авізувати, що от, мовляв, мій пан їде в гостину. Коли пахолок вертав, припрягалася шкапа, і пан зпишну заїздив до двору парою коней.
І всі знають, що це комедія, сміються поміж собою, але всі вдають, що нічого не помічають. А пан Карпінський раз не витримав, і, крли пахолок пана Пухальського прибув із тим палашем, пан Андрій казав його напоїти вдризг. Приказ було виконано, пахолок звалився і захропів, а пан Пухальський дожидає у полі. Довго стояв, усе чекав і злий, голодний заїхав до пана Карпінського одною конякою, сам ще й поганяючи.
Впрочім, був один такий пункт, на якому пан Карпінський тратив лагідність і виходив навіть поза деякі границі. Він не прощав підшивання під шляхетство.
Рід Карпінських був щиро шляхетський. Не було в тому роді ясновельможних панів, сенаторів, каштелянів, воєвод, але «класти голови свої за рідний край уміли й Карпінські не гірше кого іншого», — любив казати пан Андрій і наводив цілу низку імен своїх предків, що з честю полягли на полях битв. Список був поважний. Гинули Карпінські й від татарських стріл, від шабель яничарських, і від кулі козацької на степу, і в далекій Московії на сході, і в далекій Альзації на заході, і ще пан Бог знає де. Коли пан Карпінський про те оповідав, він навіть виростав неначе, очі горіли.
І от, мабуть, тому сильно дратувало його зухвале підшивання під шляхетство всяких проходимців з-під темної звізди. Зустрічаючи таких неошляхтичів у товаристві, пан Карпінський тратив рівновагу й міг тоді наговорити всячини. Всім пам'ятний його виступ на останнім сеймику, коли-то він узяв на зуби пана ловчого курського Кшивокольського, що занадто вже покликався на своє шляхетство.
— Я, очевидно, шаную братів шляхту, завжди стояв і буду стояти за все те, що збільшує честь і славу шляхетства. Але от на що я хотів би звернути увагу присутніх. Чи не помічаєте ви, панове, одного небезпечного явища, а власне — що останніми часами до нашої шляхетської сім'ї вдерлося багато всякої, я дозволю собі навіть сказати, всякої наволочі. Бродить воно десь там собі авантюрничими коліями та манівцями інфамій, якимись там темними шляхами [доходить] маєтку, з риском горла добивається кресцитиви — і, дивись, — вже сягає по шляхетство. Ще трохи — купить собі той чи інший декоративний титул, підшиється під шановний герб — і готовий шляхтич.
Це було не в брову, а в самісіньке око. Всі дивилися на пана Кшивокольського, розуміючи, що ту перору направлено проти нього. Кожному цікаво було — а що ж він зробить?
Пан ловчий вився як вуж, але що
