Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
Вертав додому пан Кшивокольський вже в асистенції цеї особистості.
XIX
Пан полковник Злотніцький мав сьогодні клопіт. Він довідався, що четверо його підданих, які, він рахував, утекли були геть із села — об'явилися знов і об'явилися голосно, зухвало. Показалося, що вони й не тікали, а село післало їх делегатами до Варшави, ніби до самого короля, скаржитися на утиски пана й занадто жорстоке поводження.
Це таки була правда. Навіть серед не дуже ласкавого поміщичого оточення пан Злотніцький виділявся своїми рішучими мірами відносно хлопів. Йому і вказували на це приятелі, але що ж, як такий уже характер у чоловіка був: не міг рівнодушно бачити хлопа — так і тягло дати йому в зуби, аби мав більший респект перед паном.
Жінка його, пані Зофія, теж на своїм фронті не дуже відставала від чоловіка і розправлялася із жіночою частиною двірської служби й села мало чим легше, ніж чоловік із мужеською.
Кожний день, який розпочинався в селі Борщеві, зустрічали люди тривогою і внутрішнім неспокоєм — а що сьо годні трапиться? А кого сьогодні поб'ють? А скільки дадуть і чим?..
Хто йшов-їхав мимо панського двору, все міг чути крики катованих людей — і малося враження, ніби панство Злотніцькі не могли вже інакше жити, як тільки слухаючи стогони й викрики битих селян. Часто бувало, що у вітальні панство приймає гостей, а через одчинені вікна зі стайні несуться крики й свист різок. І село не витримало. Гарячіші голови пропонували крайню міру.
— Кинемо жеребок… Най один відтерпить за всіх, так бодай уже кінець буде.
Другі пропонували громадою в тій вірі, що з громади спитати трудно, — всі, мовляв, винні. Але більшість за тим не пішла. Занадто вже вони були лояльні, оці борщівські селяни, занадто вірили в право, закон. Казали, що за убивство Бог скарає, рішили вдатися до найбільш радикального, в їх думці, средства — поскаржитися королеві.
— Він наш тато, і він нас порятує. Його дурять пани, що все добре, все в порядку… А якби він знав, як нам живеться, — ого!.. Він зразу би прикрутив і нашого, і всіх… Ото біда, що він не знає.
Він то не знав, правда, але не знали й селяни борщівські, що їхнім королем є німець, якому й до Польщі взагалі мало було діла, а не то до її селян та ще русинів. Не знали, що його, короля, не тільки вони, селюки, не побачать, а що його цілими місяцями не бачать найвищі достойники держави і для того, аби підписати який важливий акт, їдуть до Дрездена.
Нічого того борщівські селяни не знали й збиралися ночами в найбільшій таємниці то в одній, то в другій хаті та все вибирали делегатів до короля.
Довго вибирали. Бо се ж тобі не з економом справа. Треба вибрати вже з найкращих. І вибрали чотирьох: Демчука Івана, Гомжія Василя, Василя Мігайчука та Щупака Тодора.
Дуже просився Щупак, щоб його не вибирали.
— В мене ж діти маленькі, громада за батька їм не стане… Пожалійте мене, люди добрі…
Не пожаліли. Вміють вони, оці люди з громади, знаходити якісь там слова, що чоловік кориться й чомусь йде. Пішов і Щупак. Заплакав, прощаючись з дітьми, але пішов.
Ну що ж… Короля вони, депутати, очевидно, не бачили, бо він був у Саксонії. А канцелярія видала їм охоронного листа, бо це була проста річ, звичайний канцелярський акт.
— Дай уже там їм… щоб не лізли…
І отсей папір із вислою печаткою як святощ, як сакарамент несли делегати на грудях. Хто мав у себе папір, той не спав ночі, щоб його не зім'яти, щоб, сохрани, Господи, не поруйнувати печаті, бо в усякому ділі печать — то найважливіша річ. Папір без печаті — пусте діло. І несли на грудях долю свого села. Осушаться тепер сльози, припиниться кровопролиття, сотні людей матимуть нормальне життя.
Принесли. І в той же день довідався о тім пан Злотніцький.
Гніву його не було границь. Як!.. Він так дбав о мертве, безпрекословне послушенство, він стільки труду потратив, аби довести підданих до цілковитої покірності, щоби кожен на саме кивнення пальця вже летів виконувати ще не висказану волю пана — і от хтось сміє протестувати. Скандалити його полковницьке ім'я, тягти його десь там по королівських концеляріях. І це його, його власні хлопи! Ні, це вимагає особливого примірного покарання. Тим більше, що пан Злотніцький думав оце їхати до Варшави і просити собі його уряду — а от тепер його ім'я там, не сказати, опаскуджене, бо хто там такій єрунді надає ваги, але, в усякому разі, будуть перебомкувати канцелярчики:
— Злотніцький, Злотніцький… Чекай, який се Злотніцький? А-а-а… Це той, що на нього хлопи все скаржаться… Чудак чоловік — не може так улаштуватися, щоб того не було видно.
Лють збирала пана Злотніцького, коли він уявляв собі такі розговорчики, і закомандував «посполіте рушення» усієї гайдучні, сам сів на коня, озброївся, як на поле битви, й рушив.
Село гуло. От коли здійснилися мрії й таємні бажання. Єсть! Єсть грамота від самого короля! Утруть тепер носа своєму панові.
Дехто хотів, щоб делегати й понесли грамоту до пана, але більшість була за тим, щоб зібратися усім селом, а панові дати знати, що громада його чекає, й тут показати йому грамоту.
— Лиш показати. До рук, Боже, спаси, не давати аж ніяк. Бо він міг би знищити. То наша грамота, й у нас мусить бути.
Уявляли собі й ефект, який певне зробить грамота на пана.
— Таже мусит приклякнути й поцілувати печатку і — а ти як гадав? То не з паном Богом жарти.
