Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

І дійсно побачили, як пан скаче на коні, за ним економ, далі гайдучня. Гомін одразу стих. Зблідли ті, хто стояв напереді, й почали протискуватися в товпу.

— Шапки знять! — ще здалеку, по-молодецькому, мов перед ескадроном, крикнув пан полковник Злотніцький.

Мов вітром, в одну мить знесло всі шапки з голови. Віковічний рефлекс.

— А-а-а!.. Послів посилати? Депутатів? Де вони, ваші депутати?

Шукати їх було нічого. Як обречені жертви, стояли вони попереду, й між ними й товпою було порожнє місце. Вже загодя одступилися люди від своїх депутатів, щоб не стояти близько, щоб, не дай, Боже, й мене ще не зарахували. Пан підскочив до найближчого. То був Гомжій Василь.

— Ти депутат? — і замахнувся, щоб ударити Гомжія в лице. У Василя був істик в руках. З усього розмаху ляснув він тим істиком коня по храпах. Кінь аж заревів неначе, вмить став дибки, аж мало не впав навзнак, стоячи так, ще ніби струснувся двічі — і пан Злотніцький випав із сідла. Одна нога зосталася в стремені, й кінь поволік пана назад, прямо на гайдуків, що бігли ззаду з ломаками.

Гомжій вдарився бігти, але не вулицею, а огородами. Мігайчук Василь, другий депутат, бачачи, яка депутатам шана й від пана, й від громади, не чекав, поки його зачеплять, і собі в ноги. Щупак — грамота була у нього — вимахує тою грамотою й кричить.

— Люде!.. Куди ви?.. Ось же наша охорона. Ось королівська грамота.

Демчук, людина неподатлива, завзята, почав лаяти втікачів. Громада теж. Грифель Ясько покрикує:

— Гей, хлопці, звихайтеся — панам-ляхам не дайтеся!

Гайдуки тим часом піймали коня з паном. Лице у нього було подряпане, одежа подрана в багатьох місцях. Але він не чепурився, а як тільки встав — як тигр кинувся знову до громади. А там уже підбігли економ, гайдуки.

— Ловіть утікачів!.. Хапайте! — кричить економ. — Ей, ти! Біжи!.. Лапай!..

Це він до першого, що стояв у товпі. То був Михайло, Петрового Івана син. Хлопець годний, а притім сукристий. Він кивнув знову вверх головою.

— Лови сам, як хочеш.

Економ махнув на нього канчуком. Михайло відхилився, і удар прийшовся по Шипітці Якову. Це був найкріпший парубок на все село. Горіх між пальцями лісковий роздушував, по півкірця збіжжя в руках держав свобідно.

Ех, як підскочить Яків, як хрясне економом об землю. Аж латки на нім попукали. А сам тікати. Але гайдук один підставив палку. Яків пошпортався, і його схопили. Бився він, що було його моцної сили, але що ж, як насіло більш як десять душ. Тим часом підбіг пан.

— Депутатів!.. Депутатів мені!

Побачив Щупака і схопив його за горло. Той боронився лівою рукою, а в правій держав королівську грамоту. Вже обірвалася з неї печать у тій заворушці, але все ж високо держав папір у руці Тодор.

— Пане!.. Пане!.. — кричав він. — Ви лиш дивіться, що я в руках тримаю… Це ж грамота від самого ко-ро-ля… від ко-ро-ля грамота…

— А-а-а! Від короля? От тебе я й шукаю, з грамотою від короля. Гей, в'яжіть… — вмить Тодора повалили, зв'язали. Грамоту розгортав пан Злотніцький. Мотав нею, розгорненою, і кричав:

— Я вам ту пан, і король, і Бог. Ви на оцю грамоту надіялися? Так ось вам ваша грамота. Ось… Ось…

І борщівська громада селян побачила таке, чого ніколи не сподівалася бачити. Пан Злотніцький королівською грамотою робив неприличний жест, шморгаючи себе нею по заду. Потім підбіг до зв'язаних Тодора й Демчука Івана, рвав грамоту на шматки і пхав депутатам до горла, кричачи:

— Ічте!.. їчте, пся крев, свою грамоту! їчте, а то шаблею буду пропихати.

І ту грамоту, що так бережно несли селяни від самої Варшави, мусили тепер їсти. Давилися і ковтали.

Гриць Демчук кинувся було обороняти дядька, але його самого схопили й почали в'язати. Тільки він якось щасливо вирвався й теж пігнав городами. Товпа здригнулася й почала розсипатися. Гайдуки бігали за людьми й хапали вже хто навинувся. Грифель, що закликав не датися панам-ляхам, був уже скручений по руках і ногах. Панові підвели коня. З морди капала кров.

— Який це мені коня скалічив? Я йому жінку й дітей покалічу.

Пан Злотніцький, що був таки розлючений, а то ще сам себе підгвинчував, бажаючи казатися грізнішим.

— Це Гомжій Василь, — услужно розкрилося десять гайдуцьких глоток. — Він сам утік, але у нього зосталася жінка й дитина, хлопець Ясь.

— До двору їх! — хрипів Злотніцький. — Я сам з ними… І цих до двору… Усіх!..

У дворі почалася розправа. Грифеля так збили, що жінка ледве живого довезла додому. Похирляв трохи і невдовзі помер.

Якова Шепітка пан велів шість годин без перерви бити буком, як рука завгрубшки. Збили хлопця на землю, на вугіль. Довго не жив.

А зі Щупака й Демчука Йвана, депутатів, яких удалося зловити, пан Злотніцький знущався по-особливому: місяць цілий держав зв'язаних і давав по двадцять п'ять палок щоднини рано і ввечері. Землю й хати їх повідбирав, сім'ї повиганяв геть. Демчук витримав і, хорий, скалічений, жив потім у комірному в батька. Щупак умер. Зісталися діти дрібненькі й жінка, яка ніколи не переставала нарікати на громаду.

— Це ви, людоньки добрі. Це ви нас посиротили… «Іди, Тодоре. Постій за громаду, Тодоре…» Пішов Тодор, стояв за громаду Тодор… А громада за Тодором як? Ведуть Тодора на смерть — а громада врозтіч. Ніхто не став за свого депутата, ніхто не кинувся на посіпак панських, ніхто не відбив свого заступника, що за вас аж до короля ходив і