Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
Дуже часто надолужувалося глинкою, отже, треба признатися, що загалом ця вежа мала досить строкатий вигляд, але як символ старопольських симпатій хазяїна виконувала свій обов'язок знаменито…
В старовину ставили будинки здебільшого так, щоб повне сонце на фронті було ще перед полуднем. Це забезпечувало певну пайку сонця всім покоям, з усіх боків. Посередині фронту — балясистий ґанок, з якого входилося до великого покою. Се була знаменита старопольська «сєнь», що відогравала ролю і вітальні, і столової, і місця збору сусідів у якій потребі. Огрівався цей покій величезним мурованим каміном. Пожирала ця махіна дерева багато, а тепла давала мало, але ж це тепло мало особливе значення… Піч, бачте, дає тепло і тільки, а сама зостається німа й глуха. А камін дає і тепло, і світло і говорить до чоловіка. Впрочім, між нами кажучи, пан Карпінський се так лише говорив, а вживав каміна рідко. Часи, знаєте скрутні, за дерево тяжко, хоч околиця й лісиста.
А вже Мацєй так був цілком іншої, а то й невисокої думки про камін і називав його «дурбасом». Мацєй, як і всякий селянин, любив свою піч. З нею у нього були зв'язані всі стадії його життя і життя його предків. Родиться селянин на печі, половину свого життя проводить на печі, лікується в недузі за поміччю печі й тільки перед смертю розстається з нею, бо вмирати його перетягають на лаву під вікно.
Отже, не диво, що й Мацєй любив свою піч. Коли хотів виразити поняття «у себе», то казав: «на своїм п'єцу». Про недолужну людину висловлювався, що вона «на своїм п'єцу заблудить». Піч у нього була і клінікою, і лікарнею, бо з усіх алльо, гомео, гідро, органо й інших патій він признавав тільки одну — вівсопатію. Мав насолоду багато разів у життю переконатися, що коли чоловік прогрішиться часом проти правил дієтики, дозировка, наприклад, на весіллю чи на бесіді трапляється нестосовна, то єдиний рятунок — це вівсотерапія за поміччу печі.
— Ось прошу Господа Бога та й вашу ласку, пане, то таки правда, шо п'єц — то наша мама рідна. Єй, де… Більше. Бо мама, най царствують, раз народили грішного чоловіка на світ та й вже. А п'єц христєнина не десіть разів від самісінької смерти викупив, А так.
Ось раз приходить грішний христєнин не кори, Боже — підохочений. Бо-ной ся правда скаже — таки підпитий. А то не як-будь, я такой — по-людськи.
Но, приходить до свого салашу та й шукає лягти де ближче. І кладеться ось на лаву під вікно та далій в храпи. І спить собі, як ся належить.
А вікно одчинене, зимно тягне. Небавки — о-о-в… Вже ми верхна рука от як немества.
Перевертає сі христєнин на другий бік, бо то не хоче ся уставати — ба… Скостеніла й друга рука. А обудився за який час — гвавту-у… Біда й побіда… Оба боки мертві, у трунку коле якийсь дідько шилом, а за душу тебе так стискає, хоч зараз кладися до деревища.
Хочу піднестися — грим, як довгий на землю, же аж, шанувавши напередь Господа Бога й образи свєті та й, як повідають, день і праведноє сонце, та й місяченько із звіздами на небесах, та ту свєту землейку, та й вас, яко ґречних, — розперезавши…
Баба в крик — чоловік умерає… Дітва в крик — бо батько умерают… Чи то ксьондза закладати, чи сорочку на смерть шити, чи біда знає що й починати.
Але я знаю то знаю, не много гадаючи, кричу: «Пали в п'єцу».
Запалили, чвертку вівса на піч висипали, та з бідою христєнина туди виволокли… Полежів-полежів» попарив сі тов паров, що з вівса йде, та й устав, Богу дєкувати, на другий день як би й нічо не було.
Ясно, що жадний шляхетський камін не міг у такім смислі витримати конкуренції з селянською піччу, а тим більше камін пана Карпінського, який, сказавши правду, мало й запалювався.
В сєні вело троє дверей. Прямо — до саду направо — половина, де містилася служба, і наліво — панські покої. Сам розподіл кімнат був теж старосвітський, з усіма там алькєрами, ізбами… Над дверима кімнати властителя намальовано було дві побожно зложених руки… Над їдальнею руки в приятельськім стисканню…
Умеблювання кімнат теж було старинне: лави довкола стін, дзиглі. Вгорі стеля з балками, іцо опираються на сволок, де вирізьблено цитату із святого письма. Підлога, чи як пан Карпінський із старосвітська називав «павімент», з добрих дубових дощок, що от уже витримали третє підковане сарматське покоління, а й ще добрі.
Двері ординарні і тільки до покою пані великі, столярської роботи, з залізними побіленими клямками й завісами. Впрочім, і на всіх дверях завіси вже були залізні…
Що було красиве, то се печі. Великі, прикрашені розмаїтими полив'яними і мальованими гданськими кафлями. На кафлях були орли, дракони, гріфи, квіти найфантастичніших рисунків — і все то в яскравих фарбах.
Любив пан Андрій і речі називати їх старими іменами. Так буфет називався в цім домі «служба», шафа — «аломарія», письменний стіл господаря — «контор», скриня — «сенет» і т. д. А в сенетах тих береглися старинні делії, кунтуши
