Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

— Що ти робиш, — якимось не то визкотом, не то писком крикнула вона. Отець Кралевич звернув до неї якоюсь благостинею осяяне лице і тихо сказав:

— Уже. Уже все.

Хитаючись, як п'яний, вийшов Олекса з церкви. Отець Кралевич пішов у вівтар разоблачитися. Сторожі увійшли до церкви, заглядаючи вперед, мовби першими прибули на місце злочину, де щойно зарізано чоловіка і труп із роззявленим горлом лежить тут десь на землі.

Матушка дрожала, але переступити порогу вівтаря не могла.

Отець Кралевич вийшов уже зовсім спокійний.

— Що ти робив тут? Які закляття ти тут читав?

— Я…закляття… Хіба в храмі божім читаються закляття? Ти, жінко пастиря, схаменися. Що ти говориш?

Матушка, забувши себе, забувши, що тут сторожі крикнула в нервовім параксизмі:

— Я вже не знаю, чия я жінка, — чи пастиря, чи руководителя опришківської банди. Я знаю тільки, що ти летиш у якусь пропасть і мене тягнеш із собою.

— Тихше, женщино. Я не розрішаю тобі так говорити в храмі, де я господарем. Прошу вийти геть. І вас так само.

Сторожі ніяково потюпалися до виходу. Матушка, все так само дрижучи, за ними. Вона хотіла би заплакати — легше би стало в риданнях і наріканнях, — але очі були сухі. Вона нервово терла їх горящими руками, та сліз не було там. Так само могла би терти неплодні груди свої — звідти не виступило би й краплі молока.

Пан Карпінський Андрій був людиною помітною в своїй околиці[17] Низенький, присадкуватий, круглолиций, в міру сительний, з вічною усмішкою на лиці, він був втіленням такої людини, що свій побут серед природи випершує над усе, нікому не заздрить, не ганяється за гонорарами і помпою, а все своє щастя бачить у повноті шляхетського достатку, добрій мислі й чистому сумлінню.

— Я там, мостердзєю, за титулами тими всякими не тужу. Чого мені бракує? Обора в мене, хоч і не сказати, тлуста, але й не порожня. Стодола теж не світить пустками, бо поля, Богу дякувати, вистачає, а добре обробиш — добре й зародить. В пивниці яка бочівочка венгерського знайдеться для приятеля, на кухні звіринка і рибка свіжа, бо прудок мається та й річка недалеко, млинок там на ній із грачем. Костела в селі, правда, немає, але недалеко в містечку то є капличка. Зрештою пан Біг по своїй милості приймає щиру молитву на всякому місці. Чого ж мені в усім тім іще треба?

І реготався добродушно. Дійсно, йому ні від кого нічого не було треба. Двір його — то справді був ніби замкнений в собі організм, малесеньке якесь удільне княжество, що само для себе в усьому вистарчало, зовнішніх війн не вело, а для внутрішніх причин не мало.

Впрочім, це диктувалося не тільки успосібненням самого пана господаря, а й певними цілком об'єктивними умовинами, які Польщу вісімнадцятого віку мало чим різнили від Польщі сімнадцятого, а особливо тут… Ті ж не можливі, а в певних порах року непроходимі дороги; ті ж запаскуджені містечка, в яких ніколи нічого не можна дістати, хіба під час ярмарку; та ж відсутність особистої безпечності, що по краю валансалася безліч гулящого, буйного люду, який з браку «призвоїтого» заняття брався й за непризвоїте. Тому хоч-не-хоч доводилося старатись заспокоювати всі свої потреби домашніми способами.

Для того існував насамперед Мацєй, чи властиво Матвій, бо був русин. Це була якась універсальна машина. Він для домашності міг робити буквально все: він і плотник, він і коваль, він і швець, він і що угодно. Пан Карпінський навіть не вірив, що існує яка-небудь робота, що її не вмів Мацєй.

— Мацєю! Треба викопати колодязь і цямрину поставити.

— Пане! Я ж ніколи того не робив.

— От дурниці… Що з того, що не робив? А тепер зробиш. А якби був на власнім господарстві — чи ти би наймав, чи що? Любісінько зробив би сам.

І ця ставка на українську всеталановитість ніколи не заводила пана Карпінського: колодязь копався, цямрина ставилася, і пан Андрій казав:

— От бачиш! А казав «не вмію».

Мацєй тільки посміхався, сам любуючись своєю роботою.

Так і задовольнялися всі потреби місцевими засобами. На стіл ставилося лише те, що давало своє поле, свій город, садок, обора, ліс. Полотна робилися дома, шкіри виправлялися дома, крупи й ріжні муки мололися дома. Дома ж виливалися свічі, варилося мило, сотилися меди й вироблялося пиво, в мельцуху сушилося м'ясо, риба, з бузини фабрикувався атрамент, а пера постачало стадо гусей. Навіть пошта була своя, і правив нею кінний козак Михайло.

Впрочім, не цим тільки виділявся пан Карпінський із свого оточення: таких, може би, знайшлося й більше. Основне ж, що його відрізняло від сірого огулу шляхетського навіть зовнішнього — це його прихильність до старопольськості. Правда, і вся околиця була патріархальною, бо на окраїні взагалі рух часу віє спроквола, але то була патріархальність несвідома, а можливістю кождий момент здати позиції. Тут же це було системою і впливам зовнішності не підлягало. Пан Карпінський хотів бути старополяком, хотів се показувати і, як всі ми грішні, часом показував разом із тим свої деякі смішні сторони…

Двір пана Карпінського справді нагадував малу фортецю. Минули до деякої міри часи, коли обиватель надіявся на хрупкість своїх мурів і кількість пороху, непотреба вже була підтримувати, так би мовити, фортеційність панського житла, але пан Карпінський власне підтримував.

Так, наприклад, все ще стояла головна ознака середньовічної оборонності — башта, що її по-старинному пан Андрій називав «бойниця». Колись це дійсно була бійниця: за часів діда нинішнього володільця там було повно зброї, стояла навіть гарматка невеличка. За батькових часів там уже містилась сторожа нічна, що давала знак