Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
Загалом уся промова зробила надзвичайне враження. Хлопці ніяк не думали, що вони єсть історичні особи, — а от виходило ніби так. Вони знали тільки своє село й свої інтереси — а от показалося, що там десь далеко є люди, що живуть тими ж інтересами, так само ненавидять панів, так само б'ють їх, тільки на більшу скалю, більшими порціями.
Сама собою виникала думка: а що, якби так разом, га? А що, якби поєднатися? Василь-спузар навіть запитав єгомостя:
— А ци би не мож витам ікої вісті дістати?
Отець Кралевич обіцяв нав'язати зносини, чим перелякав матушку на смерть. Вона вже не йшла в обхід, а просто заявила категоричним тоном, що вечеря простигає. А це ж такий аргумент, що ним і битву можна припинити, не то що балачку.
Легіні посідали за стіл, оживилися. Вже перестали дичитися й розпитували отця Кралевича про гайдамаків, про їх прийоми боротьби. Отець Кралевич сам не знав, очевидно, особливих подробиць, але все ж міг дещо оповісти. Коли казав, що гайдамацькі ватаги досягають іноді тисячі й більше чоловік, легіні цмокали губами й зглядалися один з одним.
— Нас єк си ізийдет двацік-трицік люда, то. вже ми рахуємо, що таке восько, шо му міри нема. А то тисячі, рахувати… З таков силов мож усіх лєхів повуювати.
— От і збирайтеся й ви тисячею. Хіба вас, русинів, мало? Нехай підіймаються за вами ґазди, ґаздівські ни.
села цілі… Як усі не схочуть, щоби на нашій землі пани були, то таки не буде. І крові не треба, а просто громадов цілов явитися до пана і сказати, аби забирався геть. В однім селі так, у другім — і, дивись, непомітно земля очистилася.
Отець Кралевич розпалився. Для нього так було ясно, що така безкровна революція — річ можлива і навіть легка. Це буде великий ісход панів з української землі.
— Ми скажемо їм: у вас є своя Польща. Ідіть туди й робіть там, що вам тільки подобається, а нам не мішайте господарювати на нашій землі, як нам треба! — кричав він, забувши все, червоний, натхненний. І коли б хто зараз сказав, що такі громади вже зорганізувалися і йдуть до своїх панів, — став би на чолі, високо підняв хрест і пішов.
А матушка сиділа прибита й думала — що тепер буде й на яку чашу терпінь іще наражає її цей запальний, необачний чоловік… Це хоч на сільську парохію вислали, а тепер куди…
XVI
Пізно вночі почали збиратися опришки «так, що вже й д'хаті», жартували.
Отець Кралевич просив зостатися ночувати, казав, що у нього в хаті їм буде цілком безпечно. Він взагалі був такий нервово піднятий, такий увесь збудоражений що се граничило з якоюсь невміняємостю. Олексу по кілька разів кидався цілувати, називав його іменами грецьких героїв, полубогів — і нарешті в якімсь екстазі, в якійсь нестямі, не знаючи вже, чим виявити глибину своїх внутрішніх почувань, нараз запропонував Олексі щось уже справді таке, що виходило з усіх рамок.
— Олексо! — почав якось урочисто й натхненно. — Пішов ти у таку славну, але й небезпечну дорогу. Слава стереже тебе на кождім кроці — але на кождім же кроці стереже тебе і смерть. Можеш скінчити життя несподівано, без святого причастя, без напутствія священичого. Як би ти там не думав у душі своїй, але ж ти християнин і вмерти повинен християнською, а не собачою смертю. Дай я тебе висповідаю і запричащу.
Олекса похмурився. Він із своїм Богом поладнав у той спосіб — не чіпай ти мене, і я тебе не буду чіпати. Зрештою, весь у гарячковому русі, в безперервних нервових хвилюваннях — і ніколи, правду сказавши, було згадувати за Бога.
Предложения отця Кралевича підіймало з дна душі все, що туди силоміць і з таким трудом спровадив Олекса. Знов виринули старі образи, що так тривожили й так довго володіли душею колись. А ще отець Кралевич сказав так влучно — «вмерти християнською, а не собачою смертю».
Олекса завагався. Отець Кралевич це бачив і наполягав:
— Ходім, ходім до церкви… Ходім зараз же, зараз…
— Таже ніч… пізно…
— Нічого, нічого. Я одімкну церкву сам… я все сам… Але ж ти розумієш, як се треба для душі, для вічного душевного спокою. І твого, і мого, сину мій дорогий, любий…
І брав Олексу за рукав і тяг… Олекса дав себе вести. Здивованих сторожів отець Кралевич одіслав пріч. Заскрипів великий старий замок.
Знайомим запахом ладану, воску, трав різних війнуло на Олексу і відразу принизило, зробило малим. Покоління цілі сих олексів згинали коліна, входячи до свого храму, — зігнулися коліна і в Олекси Довбуша.
Отець Кралевич побіг до вівтаря, засвітив свічечку.
— Я би для тебе паникадило ціле засвітив, але… сам розумієш.
Дивне вражіння робив храм серед ночі при світлі оцієї одним-єдиної свічечки… Тісна гуцульська церквочка здавалася тепер величезною із отими своїми заповненими тьмою кутами. Свічечка виривала з тьми тільки невеликий шматочок простороні, а зверху, і з боків, і знизу навіть насувалася холодна непрозора тьма. І в цій тьмі ворушаться дві постаті двох фанатиків, завмерлих душею від надзвичайності чину. А сторожі заглядають нишком — що се затяв їх ксьондз. Чи не збожеволів часом, бо щось дуже суятиться.
Отець Кралевич справді якось нервово суятився. Пішов знову у вівтар, облачився, приготовив причастя. Може, там не все
