Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
Зблідла Карунка і просто на очах сіра зробилася, мов полотно.
— Значить, збуваються-таки давні пророцтва… — прошепотіла вона. — Нещасна ж буде твоя земля, Мокошо, як вернувся у неї сей божок! Щоб ти був проклят, чортів недолітку!
Та й опустила руки, а тоді охляла вся і сіла додолу.
— А тепер що робити? — обернувся Михась до Кирика.
— Господь його святий зна… — каже той.
Подумав малий козак і підійшов до характерника. Дивиться, коли ж Обух і не ворухнеться — як обріс ото корою до пояса, так і стоїть.
— Не поможе йому Дажбожий Ключ, — каже Кирик, — бо не переробляє він того, що вже скоєне…
— А нехай йому всячина! — вигукнув Михась. Та й ну ж бо трясти характерника. — Обуше, Обуше… ходім-бо вже! Чуєш чи ні? В дорогу пора!
А той стоїть і ні пари з уст. Михась і заплакав у відчаї.
— Батьку Дажбоже, славен Трояне, — каже крізь сльози, — відкіля ж отсе лихо на нас окошилося! Що ж я тепер буду робити сам-самісінький серед сих лісів дрімучих! А щоб ти сказилася, клята відьмо! — І до Кирика: — Може, зарізати її?
— Ні,— каже той, — се ділу не пособить… Та й рано тобі ще у кров руки вмочати!
— А як же зняти сії чари? — Тут сяйнула Михасеві в голові незлецька думка. — То давай викопаємо його та потягнем за собою кіньми!
— Боже, сохрани! — каже крук. — Він тепер як дерево зробився, і корінням у землі сидить! Як викопаєш, то жаба цицьки йому дасть умент!
Аж тут чиїсь голоси стало чути на стежці. Насторожився малий козак і до шаблі сягнув, бо хто хоч міг у сьому лісі волочитися. Коли ж дивиться, виїжджає на галяву з десятеро чоловіків — усі на конях охляп, з косами та вилами в руках.
— Осьдо вони, тії подорожане! — каже якийсь парубок. Та глянув на характерника й коня назад подав. — О Боже, а се що за лихо?!
— Чари це поганськії,— каже бородатий дід, злазячи з коня.
Михась так і кинувся до нього.
— Дідуню, — каже, — одрятуй живу душу! Вкоїла отсе клята відьма, а тепер не знаю, що й діяти!
— А ви що за люде будете? — питає хтось із чоловіків.
— Із Січи ми їдемо… джура я козацький, а се мій батько січовий!
Тут і загомоніли всі.
— То се Чикилдиха їх сюди вчора направила! А що я вам казав!
— От же ж клята молодиця… удвох із відьмою людей ловлять!
— А нам тільки сьогодні дітлахи сказали про вас!
— Судити її громадою та на палю набить, пекельницю сюю!
— Стійте, дітки, — каже дід. — Он козака вона до половини зачаклувала, та, видно, завадило щось… Треба тепер назад його обернути!
— Та й що? — питають чоловіки.
— А те, що без неї нічого ми не врадимо! — Й до Михася: — Молоко вона вам давала?
— Еге ж.
— Багацько випили?
— Він, — кивнув Михась на характерника, — скуштував насилу, а я всенького гладущика видудлив.
Зиркнув на нього дід.
— А як же ти проснувся?
— А що?
— Нечисте се молоко, від жаби. Як вип’є хто його, то западає у такий сон, що й гаківницею не збудити!
Михась і плечима знизав.
— А Господь його святий знає…
— Добре, — каже дід, — менше з цим… Ану ж залигайте, хлопці, путами сюю лярву та женіть у село! Тільки хутчій, бо до півдня треба впоратися! А ти, козаче, — каже Михасеві,— сідай на коня і з нами їдь!
— А він? — показав Михась на характерника.
— Йому вже нічого не врадиш… як вийде у нас теє діло, що я задумав, то спасенний буде!
От побіг Михась через леваду, засідлав гнідого і верхи до лісу. Як ось і посполиті навстріч їдуть, а поміж кіньми відьма йде зв’язана.
— Нагайками її, лярву! — каже дід. — Не дивіться, що порохно з неї сиплеться, — вона хоч кого з вас додолу поваляє!
— То що? — питає його Михась.
— Спробуємо зарадити вашому лиху, — каже дід. І так, щоб не чули тії чоловіки, питає: — А теперечки скажи мені, сину, як се ти силу в неї одібрав, га?
