Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Бачу, — каже характерник, — давня сяя діброва… Колись в таких гаях образи Дажбожі стояли, бо дуб — се древо Троянове! Але в сім краю, мабуть, і не шанували його…

— А то чом? — питає Михась.

— Були, — каже характерник, — та й зараз є такі місця на Вкраїні, де темним богам поклоняються… Бачив, як у селі прийняли нас?

— Та бачив… — каже Михась.

— По всій землі Трояновій гріхом вважається подорожнього не прихистити… А тут, бач, у лика його беруть! Не хтілося б мені на ніч тут ставати, та далі не будемо заїжджати у села — не любить князь Ярема запорожців! Тут хоч виспимось, як пустять нас бодай до клуні…

Як ось виїхали вони на чималу галявину. Стояла там хата і повітка, а подвір’я було обгороджене латами.

— Агов, — кричить характерник, — є тута хто живий?!

Ні слова у відповідь. І тихо-тихо кругом, аж страшно.

— Їдьмо відціля, — каже Михась. — Мо, десь у полі заночуємо…

— Та комарі ж заїдять нас у сих болотах… — каже характерник. — Агов, бабуню!

Тут зашелепало щось у сінях, двері одчинилися, й виглянула з хати якась потороча. Стара-стара та розпатлана, у темній запасці та полотняній сорочці.

— О, — каже, — лицарі приїхали! А ви, дітки, не од князя Яреми?

— Ні,— каже характерник, — січові ми козаки… князям та старостам не служимо! Се тебе прозивають Карунка?

— Мене, мене… а що ж ви хочете?

— Переночувати, бабуню.

Карунка й головою закивала.

— То втворяйте ворота да заїжджайте, дітки… А що, в селі вас не пустили, еге?

— Та якийсь химерний люд у сім краю!.. — каже характерник, злазячи з коня.

— А химерний, химерний… — каже баба. — Так того князя бояться, що аж-аж-аж! Страх та послух тут, що й балакати немає чого… А я вже нічогісінько не боюся, бо одною ногою в могилі стою. Отам у повітці сіно, то й ляжете собі!

От пустили вони жеребців пастися, а самі дістали з тороків сякого-такого їдла та й вечеряють надворі. Коли ж знов дибає з хати Карунка. Дивиться Михась, а в руках у неї гладущик.

— Отсе, — каже, — молоком вас можу пригостити, дітки… Бо немає більш нічогісінько, хоч убийте мене!

— Вбивати не будемо тебе, паніматко, — каже характерник, — а за молоко' спасибі…

Та й налляв Михасеві у кварту. Як припав малий козак до неї, то пив уже, пив, аж дух забило — вже й забув, коли теє молоко востаннє куштував. Аж облизнувся урешті й каже:

— А добренне, що нехай йому!..

— Щось не до смаку мені воно… — каже характерник, попиваючи з гладущика. — Чи то солоне якесь, чи гірке… сам не втямлю!

— Та козакові, звісно, ліпше горілки випити… — каже Михась.

Обух поставив глека на призьбі.

— Химерні знаки на сій хаті повимальовувані…— каже Михасеві.— Ондо поглянь!

Зиркнув малий козак, а на дверях та на віконницях якісь чудернацькі знамення награмузляні. Шукав він, шукав та й не знайшов жодного знака знайомого — ні Дажбожого свастя там не було, ні обуха Турового, ні образу Матери Лади, що його на кожній хаті в Україні побачиш.

— Правду ти казав, що непевні тут краї… Та ходімо вже спати, а то мене аж хилитає, так зморився!

— То й ходімо, — каже характерник.

Та й полягали в повітці на сіні й поснули відразу.

Спав Михась, мов забитий, бо таки добряче втомився — всенький день із коня не злазив.

Аж сниться йому над ранком дивний-дивний сон. Наче відчиняються двері й заходить до повітки дівча. У білій сорочці воно, гаптованій по коміру й рукавах барвінком та калиною, вінок на голові, й коси, мов золото щире. От стало воно над ним та й каже:

«Михасю»!

Хоче він щось сказати у відповідь, та ні рукою, ні ногою не може поворухнути, — такий тяжкий сон обліг його.

«Михасю!» — знов каже дівча.

Треба проснутися, думає він. Та щось неначе