Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
«Михасю, прокинься»! — каже дівча.
Насилу поворухнувся він та й утямив одразу, що це Леся прийшла.
«А що»? — питає.
«Прокинься хутчій, а то лихо з вами»!
«Як я ж не можу…» — каже він.
От нахилилося дівча над ним і поцілувало, — міцно-міцно, аж голова йому обертом пішла. Допіру теє сталося, як схопився малий козак зо сну та й сів, протираючи очі…
Дивиться, аж лопотить крилами над ним Кирик, а характерника немає — тільки сіно прим’яте, де той лежав.
— Отсе діла! — каже Михась. — А куди ж се він подався?
— Не балакай дарма, — каже йому крук, — а за мною хутчій! Батько твій січовий у біду потрапив!
Тут зірвався Михась на ноги, шаблю під пахву та й надвір притьма.
Стояла в дворі якась химерна голуба сутінь, і так пахло квіттям, що Михасеві аж у голові замакітрилося. Ступає він по землі, а його хилитає з боку на бік і світ увіччю крутиться.
— Хутчій, хутчій, — підганяє його крук, — поки сонце не зійшло! Бо як виткнеться воно над обрієм, то вже й не поправиш нічого!
— А куди ж бо йти?
— У ліс! — каже крук.
Та й полетів уперед.
Біжить Михась за ним, аж дух із нього випирає. Повела його стежка на леваду, потім кладкою через річечку, а далі й у ліс. Ось попетлювала вона поміж дубами та й вискочила на галяву. Глянув малий козак, і кров у нього в жилах захолола.
Насеред тої галяви горіло кружкома дев’ять огнів, а в тім колі стояв характерник. Тільки не впізнати було його: ноги вросли у землю й у коріння обернулися, замість рук зелене віття повиганялося, і корою грубою вкрився аж до пояса.
— Господе милосердний! — узявся за голову Михась. — А що ж отсе за біда така!..
Коли ж зареготалося щось позаду.
— Ага, і ти, значицця, прийшов, чортів сину! Ото й добре, будеш іще одним деревом…
Глянув Михась, аж то Карунка. То була горбата й немічна, а це випросталася й очі горять, мов у вовчиці.
— То се ти, бабо, — каже Михась, — таке лихо коїш?!
— А що, — каже відьма, — не до шмиги тобі воно, еге? Не вийти вам із сього лісу, чортові душі! Клямка вам запала, собачі діти! У дерево обернетеся і будете стояти, поки й віка! Се діброва Матери Мокоші, звідки ще жодна жива душа не втекла! Он, бачиш, скільки їх?
Та й повела рукою доокруж.
— То сії дуби — то все люде були?!
— А то хто ж! За княжої пори іще їхало тут військо й стало обозом на капищі Мокошиному… а до ранку цілий гай зробився із них! Була я тоді молодою, та дала мені таку силу Мокоша, що обернула я їх дубами!.. Відтоді ростуть та й ростуть ті дуби, вже й десятеро чоловіків не обніме їх…
— А нащо ж отсе ти чиниш таке, відьмо? — питає малий козак.
— А на те, що коїте ви тільки пожогу та смерть! Де пройдуть козаки, там кров і пустка лишається, більше нічого! Стогне вже сяя безщасна земля під вами та слізьми умивається, песький ти сину! Ну, та дарма… ще всі ви погинете!
Отак сказала клята Карунка та й накреслила в повітрі якесь знамення. Спалахнуло воно вогнем — і погасло.
— Та що се таке! — каже відьма.
І знову накреслила знак, та й він погас, допіру засвітившись.
— А бий тебе сила Мокошина! — закляла відьма.
І втретє накреслила знамення, та засичало воно і бухнуло таким димом, що вона аж закашлялася.
— А що, — питає тоді малий козак, — з’їла облизня?
Та потягнув за поворозки і дістав Троянів Ключ.
— Отсе, — каже, — бачила, лярво?
Темна була та лялька, мов земля,
