Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— А тепер розкажи мені усе по правді, козаче: що ви за люде, куди прямуєте і як се твій джура із тою відьмою впорався!

Обух йому й оповів усе, як було. Коли скінчив він, старий глянув на Михася та й каже:

— Чи ж при тобі Троянів Ключ?

— Угу, — каже Михась.

— А покажеш?

Потягнув малий козак за поворозки та й дістав Троянів Ключ. Темна була та лялька, мов земля, та допіру впав на неї сонячний промінь, як засяяла вона багрово-чорним огнем і побігли по ній ряснобарвні блищики.

Дід і головою похитав.

— Значить, правду клята відьма сказала… Прийшов образ Матери Божої в Україну й не буде вже сяя земля такою, як була раніш! Воно й добре… Не на те живе люд Дажбожий, аби плодитися та жиріти, мов зайці!

— Та воно так… — озвався Обух. — А то розведеться того люда чортів тиск, — а нащо він? Панщину в князя Яреми робити?

— У селі в нас, — каже дід, — уже й звикли до сеї кріпаччини! Князь хоругви свої кругом поставив, од орди боронить, а вони за теє спину на нього гнуть! Ще й дякують: ото, кажуть, жити стало добре — хліб є й до хліба, діти народжуються, он уже треба нові вали сипати, бо люде в селі не поміщаються… А за теє й не думають, що і вони невольники, і діти їхні невольниками будуть!

— Воля, — каже характерник, — усякій живій тварі мила… хоч скільки дикого звіра годуй, то умре він у клітці! А за людину що вже й балакати — на те і народжується вона, щоб по волі гуляти.

А малий козак слухає та й знай голубці наминає. Та й не видержав урешті.

— Одне, — каже, — не втямлю я в сій халепі, що нас ото спіткала: хто така Мокоша?

Зиркнули на нього дід із характерником.

— Давня вона, як світ… — каже характерник. — Одні кажуть, ніби вона із біґів самих, а другі дивою її взивають!

— А дехто і П’ятницею прозиває її,— каже дід. — Як був я ще парубком, то з усіх сіл сходилися дівки та молодиці в тую діброву… Чаклунство то якесь жіноцьке, нехай йому всячина! Давно хтіли ми тую Карунку на налигача взяти, та що супроти відьми вдієш? А вона ото й ловила козаків: напоїть жаб’ячим молоком та й обертає дубами! Вже й село наше почали стороною минати… Ото щоб не джура твій, то й досі чаклувала б вона!

А Михась урешті голубці змаламурив, утерся рукавом та й каже характерникові:

— То що ж далі чинити будемо, батьку?

Глянув Обух на сонце, що вже височенько підбилося в небі.

— Їхати треба, сину… А що ж орда?

— Широко засягає, та випередимо її! — каже Михась. — Кошем стала невіра неподалік од Летича і чамбули розпустила по всіх селах…

— А ти звідки знаєш? — питає дід.

— Бачить він… — каже характерник.

— А до нас не заженеться чамбул?

Михась крутнув головою.

— Боліт сих вони бояться…

— Ми й самі насилу втрапили сюди, — каже характерник. — Знав я стежину крізь багна, та мало не заблукав…

Ото пообідали вони, засідлали коней та й уклонилися громаді.

— Бувайте ж здорові, люде добрі! — каже характерник. — Нехай береже вас Господь і Матер Божа! Як будемо живі, то ще стрінемося на сім світі,— чи в дорозі, чи в полі, чи у війську запорозькому…

— Їдьте собі з Богом! — каже громада.

Вдарив тоді характерник свого коня нагайкою, свиснув Михась гнідому — і тільки смуга за ними лягла.

До самісінького вечора пробиралися вони мочарищами. Минули Кучаків, Морозівку, Селичівку та й виїхали до річки, що текла у чистому полі.

— Отсе, — каже характерник, — й Баришівка на тому березі… Як ще князь сидів у Києві, то кінчалися тут його володіння, а далі вже Дике Поле було!

— А то що за гора? — показав Михась нагайкою на той бік.

— А от перепливемо, то побачиш… — каже характерник.

Та й пустили коней уплав. Пливуть жеребці та пирхають — така дужа бистрина, що зносить їх убік. Як вибралися на берег, то поправував Обух до тої гори.

Виїхав на вершину та й