Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
Хтів було збрехати малий козак, та сором було неправду казати такому поважному чоловікові.
— Запізнивсь я… — каже. — А силу відібрав у відьми, бо дано мені се від Бога!
— А давно ви з Січи?
— Недавнечко.
— Чи ж правда, що прийшов на Січ бісуркан, із отих достеменних, давніх волгвів, і приніс із собою ікону Матери Божої, а на ній огненним письмом прописано, що буде слобонитися люд хрещений із ляської кормиги?
Помовчав Михась.
— Правда, — каже. — Та потім усе розкажу.
— Слава тобі, Господе! — каже дід. І перехрестився. — Гадав уже я, що так і пропаде наша кривда… Давно вже пора заплатити клятим ляхам за те, що вчинили з нами на Солониці!
— То ти, батьку, з Наливайком ходив?
— До остатнього дня, дитино. Якби не клята голота, то не взяли б нас ляхи на тій Солониці!
— То, може, й діда мого знав?
— А як його на ймення?
— Чурай він прозивався.
Дід і коня спинив.
— То ти, — каже, — запорожця Чурая внук?!
— Атож.
— А я ж дивлюся, що лице по знаку, та й постава дідова! Таж то лицар був, що небагато таких і в Україні знайдеш… козак-невмирака, що дев’ять душ у нього, — як одну вб’єш, то друга вселяється! То є він іще на світі?
— Забили його… — каже Михась. — Нехай потім побалакаємо!
Як ось і село близько. Заїжджають вони у ворота, коли ж уся громада вже зібралася. І Чикилдиха тут, скручена мотуззям та побита, що аж синя вся.
— До ставка їх, діти, — каже старий. — Та поспішіть, бо до півдня треба діло впорати!
— А що з ними панькатися? — каже громада. — Повісити на вербі та й квит!
— Е ні,— каже дід. — Зараз побачите, як з відьмами треба обходитися!
От прийшли вони до ставка, і звелів старий розв’язати обох.
— А тепер, — каже, — в’яжіть їх наново, та не так, як раніш, а Дажбожим свастям!
— Як се? — питають люде.
— А тако: прив’язуйте за спиною великий палець правої руки до великого пальця лівої ноги, а лівої руки — до правої ноги. Як перехрещена буде відьма отсим знаменням, то всеньку силу свою втеряє і ніякого лиха вже вам не вкоїть. Од всякої нечисти сей спосіб добрий! Коли часом жінка своя сказиться, то теж воно помагає — зв’язати її отако та повісити на грушу, щоб охолола трохи!..
Вхопили четверо парубків Чикилдиху і давай мотузувати її.
— У-у-у-у-у-у-у! — завила молодиця і так шарпонулася, що парубки й порозліталися од неї, мов ті груші.
— Держіть, держіть кляту відьму! — каже дід. — Зараз і охляне вона!
Як навалилося десятеро чоловіків на молодицю, то насилу скрутили її, так біснувалася. Допіру наклали знамення на неї, зразу вона й притихла.
— А тепер, — каже дід, — у ставок їх обох!
— Так се ж на дощ відьом топлять, — каже громада, — а зараз сінокоси! Хіба ж сеє годиться?
— Задля дощу в посуху відьом топлять, — каже старий, — а нині її, слава Богу, немає. А щоб зо світа вражу силу звести, то теж сього способу добирають. Вода — князівство Триглавове, де всякі русалки, водяники і чорти водяться, се друге небо, та тільки Чорнобогове, бо перекривляє воно світ Божий… Як укинути туди відьму, то й душа з неї вийде, бо Коштрубове знамення — то огонь, а вода огня не терпить!..
— Ну, — каже громада, — то кидаймо тоді!
Та взяли парубки Чикилдиху, розгойдали її й пожбурили аж на середину ставка. Допіру вона шубовснула, то зразу й на дно пішла.
— Еге, — каже дід, — се, видно, слабенька відьма!
І рукою махнув — нема чого й балакати, мовляв!
— Другу давайте! — каже.
Як гепнула та у воду, то й попливла по ній, мов та качка. Пливе та регочеться.
— А що, — каже, — взяли мене, чортові діти? Дулю вам, а не бісурканю зо світа звести! Не Чорнобога я відьма, а Матери Мокоши, котора всім світом буде владати! Аби не свастя оце, то тільки ви мене й бачили б!
Дід і за голову взявся.
— Витягайте, — каже, — її хутчій! І Чикилдиху з нею.
Як витягли їх обох на берег, загадав старий дрова зносити з усіх усюд. За годину настягали люде до ставка цілісіньку гору дубових колод, паліччя всякого та соломи. Старий тоді й питає:
