Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
Кинув Михась повід і пішов до того чоловіка.
— Чолом, волгве! — каже йому дід.
— Чолом, кию… — каже йому малий козак.
Та й сів поруч. А кажан знай кружляє й кружляє над ними.
— Приніс? — помовчавши, питає дід.
— Приніс… — каже Михась.
Тут дідуган і засміявся.
— Батьку Дажбоже, славен Трояне, — каже урешті,— як був я молодий, то хтілося мені жити та й жити… Ворогів під ноги топтати, здобичі добувати, пити та гулять по-молодецькому! А Господь, видно, почув теє з неба та й покарав мене: вже сім віків живу… І печенігів бачив, і половців, і татар, і ляхів!.. Вже й Україна сяя змінилася, що не впізнати її, й річки зміліли, і могили давні позападали, — а я знай гріх свій покутую!
— Не твій то гріх, а князя твого, — каже характерник, підходячи до них.
— Ні,— каже дід, — мій таки… Перший гріх був, що покинув я Січ і на службу до Ладимира-шеремета подався, а другий, що віру правдиву плюндрувати помагав! От і караюся тепер — прошу в Бога смерти, а вона не приходить і не приходить…
Та й замовк. Тихо зробилося, тільки чутно було, як вода лолотить десь на Дніпрі.
— А чи єсть іще Січ за порогами? — питає врешті дідуган.
— Є,— каже Михась. — На Микитиному Розі вона.
— Як записавсь я до коша, — каже дід, — то була Січ на Хортиці… Стояла там величезна кріпость, що таких і не будують уже зараз. А запорожці звалися тоді полянами, бо в Дикому Полі козакували…
— А чого ж не одборонили Україну від татар? — питає Обух.
— Видно, так треба було… — каже дід. — Всенька Січ прийшла під Київ на битву з шереметами… та там і полягла трупом — насилу кількоро душ уціліло! Як прокляли нас волгви, так і прийшло горе та лихо в Україну…
І знову замовк.
— Куди ж далі мені йти? — питається Михась.
— До Трахтемирова… — каже дідуган. — Там, на горі Заруб, знайдеш того, хто краще, ніж я, Троянові служив! Тільки їхати прийдеться лівим берегом на Переяслов та ще й гак накинути через Баруч…
— А то чого? — питає Обух.
— Орда йде правим берегом, — каже Михась. — Так широко, що не об’їдемо її. А пополудні й на лівому боці вже буде…
Зиркнув на нього характерник.
— Звідки знаєш?
— Бачу… — каже малий козак.
— Носить твій джура образ Матери Лади, то багато йому відкривається… — каже дід характерникові.— Ото тільки поплатиться він за теє гірко!
— На все Божа воля,'— каже Михась.
І знову позамовкали усі. Сидів дідуган, склавши долоні на держаку меча, й дивився в далечінь, що розгорталася за Дніпром.
— То ти, — питає Обух, — ото знай козакував увесь час?
— Поки сила була, — каже старий лицар. — А в остатні сто год геть ні на що звівся, то жив у ченців у лаврських печерах… Та, слава Богу, і моя пора настала! Наснилося сеї ночі, що стою я на Дніпровому березі. Аж дивлюся, човен пливе, — та не простий, а той, що в ньому мертвих воїнів за водою пускають… Глянув я, а той воїн, що в нім лежить, — то я сам.
Нічого на теє Михась не сказав, тільки понурився. І старий теж замовк.
— Ну, що, — каже урешті до Михася, — відпусти ж мене…
Глянув малий козак, аж коло берега де не взялася лодія. Стара-стара вона була та химерна, що таких і не роблять зараз. Корма висока, ніс загнутий угору, і на нім вовча голова з дерева.
— Що ж, — каже Михась, — і нам пора…
Та й потягнув за поворозки і дістав Троянів Ключ.
Темна була та лялька, мов земля, та як упало на неї світло вранішньої зорі, то засвітилася вона багрово-чорним огнем і побігли по ній рясні мигтючі блищики.
Глянув дід на неї і звівся на ноги.
— Еге ж, каже, — се він і є… Співали бояни про нього, та жодна жива душа ніколи його не бачила! Казали, не можна дивитися на нього смертним…
— І правда воно, — каже Михась, — бо як побачиш його бодай один раз, то не будеш уже таким, як був… Прощавай же, кию! Як світ стане молодий, то, може, і стрінемося з тобою, та бозна, чи признаємося один до одного…
— Прощавай, волгве! — каже старий. — Ото замкнеш коло, то побачиш, якого ти лиха набрався…
Та й ступив у ту лодію. Відразу ж знялася
