Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
Малий козак і рота роззявив.
— А як се я розумію, про що він каже? — питає в характерника.
Той похитав головою.
— Либонь, збувається те, що в Трояновій книзі записано… Хто носить образ Матери Лади, з тим дивні речі кояться. Починає він розуміти мову звірів і птахів і ще багацько дечого може… — Й до Кирика: — Приніс?
— Приніс, — каже той. І подає йому в дзьобі золоту сережку.
— А се що? — питає Михась.
Узяв Обух тую сережку й підкинув на долоні.
— Носив її той, кого ми шукаємо, — каже Михасеві.— А Кирик знайшов її на дзвіниці Святої Софії…
— Хіба козаки сережки носять?
— Було колись таке у князівській дружині,— каже характерник. — Носив сережку той козак, що був у батьків єдиним сином. От перед битвою і ставили його не в першій лаві, де найбільше люду гинуло, а в другій чи третій… Зараз той звичай тільки на Дону та в Січі зберігся.
— Та й що ми з нею робити будемо?
— А от зараз побачиш… — каже характерник.
Та й ступив у теє коло, де храм Дажбожий був.
Вийшов на середину, кинув додолу ту сережку та й заговорив:
— Дніпро-Славута в Козацьке море тече, по тім Дніпру Божий образ пливе. Над ним янголи Божі літають, хвалу Господу співають. Прийду я, бісуркан-характерник, до Дніпра-Славути, стану такими словами промовляти: Батьку Дажбоже, славен Трояне, Господе наш милосердний! До порогів пливу — вода несе, з-за порогів іду — біда жене. Тіло своє залізом утинаю, живою крівлею тебе заклинаю: вкажи мені на того, хто третій у колі твоїм!
Та й дістав запоясника і вколов ним себе у зап’ястя. Зацебеніла кров, поповзла долонею і закапала на землю.
Тихо-тихо зробилося кругом. Михась і подих затамував — була то така давня та страшна ворожба, що він і не чув про неї. Аж ось блиснуло над Хрещатим яром, а потім такий грім ударив, що малий козак аж присів од переляку. Дивиться, коли ж де не взявся кажан. Зробив одне коло над характерником, потім друге. Глянув на нього Обух і каже:
— Так ось хто поведе нас…
— Куди? — питається Михась.
— До Лаври… Бачив, де блискавка свінула?
— Угу.
— Ото там той чоловік, що його ми шукаємо!
Та й посідали на коней і поїхали в діл. А кажан знай летить попереду. Минули Софію, а далі князівські вали вже стало видно. Геть поруйновані вони були й дерезою позаростали. Виїхали вони у яр. Бігла внизу річка неширока і впадала трохи далі в болото.[52]
— Отсе найгірше місце в Києві…— каже характерник. — Билися тут оружні волгви з шереметами. Відтоді й стало тут сеє болото, бо лягла тих шереметів сила-силенна!.. Прокляте се місце зараз, і на довгі віки буде воно прокляте…
— А волгви теж полягли? — питає Михась, коли вони перепливли кіньми на той бік.
— Он там вони поховані…— показав характерник нагайкою на кручу. — Так давно се було, що й могила їхня з землею зрівнялася!.. А де сяя нечисть лягла, гниє тепер та смердить — і ще довго смердіти буде…
— А чого? — питає Михась.
— Настане така пора, що прийдуть шеремети і знову візьмуть у бран Україну… На тому боці зведуть вони кам’яницю, де буде храм їхнього князя. Тільки то не живий чоловік буде, а мрець…[53]
Сказав теє характерник та й замовк. Потойбіч болота почався такий ліс, що коні насилу брели крізь хащі. Покружляє кажан понад вершниками та й летить уперед, а потім знову вертається. Аж ось виїхали вони на стежку та й пустили коней учвал. І години не минуло, як попереду стало видно кам’яниці й маківки з хрестами.
— Отсе вона, Лавра Київська… — озвався Обух. — Тільки куди ж нас він веде, хтів би я знати!..
А кажан звернув попід муром і полетів до Дніпра. Дерев тут було мало, то характерник з Михасем гнали, аж вітер у вухах свистів. Коли ж виїхали вони на берег, і тьмяно блиснув перед ними Дніпро.
— Ну й що? — питає характерник.
А Михась завмер на мить, тоді зліз із коня й став, тримаючи повід у руках.
— От і все… — каже.
На голій кручі, що височіла понад берегом, сидів дідуган. Такий високий він був, що якби встав, то Обух йому насилу до пояса сягнув би. Вбраний він був у залізний шолом, панцир
