Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Нехай мої білі друзі зупиняться, — наказав Віннету, — щоб коні не затоптали слідів.

Він подав мені знак рукою, і я зрозумів його без слів: Віннету поїхав роздивлятися сліди, що ведуть на захід, а я вирушив слідом, що тягнувся на північ. Всі інші чекали нас біля роздоріжжя.

Я їхав хвилин п’ятнадцять. Було непросто порахувати, скільки коней пройшло там, бо вершники їхали один за одним. Глибина відбитків та їхня форма підказували мені, що їх було не більше ніж двадцять. Я вдивлявся в землю і раптом помітив кілька маленьких темних круглих цяток на піску, а трохи далі пісок виглядав так, ніби по ньому протягли мішок.

Я негайно повернувся назад. Віннету вже чекав мене біля місця, де сліди розходилися.

— Що бачив мій брат? — запитав я його.

— Нічого, тільки сліди вершників.

— Вперед! — наказав я своєму загону, розвернув коня і попрямував на північ.

— Уфф! — видихнув Віннету. Він не дивувався моїй рішучості і вірив, що я, напевно, знайшов потрібний напрямок.

Коли ми доїхали до того місця, де крихітні плями на піску привернули мою увагу, я зупинив коня і звернувся до Фреда.

— Фреде, я знаю, що ви — хороший вестмен. Погляньте на ці сліди і скажіть, що все це означає!

— Які сліди? — не зрозумів мене той. — Де?

— Ось тут!

— Та тут просто вітром здуло пісок.

— Чудово, мабуть, це трапляється тут доволі часто. Думаю, що Віннету прочитає ці ледве помітні сліди так само, як і я. Нехай мій індіанський брат уважніше придивиться до сліду.

Апач зістрибнув з мустанга, нахилився і швидко, нічого не пропускаючи, роздивився вказане місце.

— Мій брат Чарлі вибрав правильний шлях. Бранці проїхали тут.

— Чому ви так вирішили? — здивувався Фред, який почувався трохи по-дурному, а трохи і злим, що не зміг побачити те, що побачили ми.

— Нехай мій брат придивиться, — почав пояснювати йому Віннету. — Маленькі плями — це краплі крові, а тут, де, як сказав мій брат, вітром здуло пісок, лежали руки дитини, а он там було її тіло.

— Дитина впала з коня, — додав я, — до того ж так невдало, що розбила собі ніс. Індіанці підняли її і знову посадили на коня.

— Справді, дивно, що я сам не здогадався! — усміхнувся Волкер.

— Це тільки початок, Фреде. Скоро нам доведеться відгадувати складніші загадки. Вперед!

Так воно й було. Через хвилин десять замість кам’янистої стежки під нашими ногами був пісок, і сліди зникли. Знову довелося зупинятися, щоб не затоптати слідів, і повзати серед каміння і трави, щоб знайти хоч щось, що вказувало б напрямок.

Раптом Віннету з радісним вигуком простягнув мені знайдену серед каміння товсту нитку.

— Що скажете про це, Фреде? — запитав я вестмена.

Ткаля. Арізона, 1913 рік. Фото Роланда Ріда.

— Гм, нічого особливо. Звичайна нитка з ковдри.

— Саме так. Однак зверніть увагу, які в неї кінці. Індіанці розрізали ковдру на смуги і обмотали ними копита коней, щоб ті не залишали слідів.

Нам довелося ще більше напружитися і ще уважніше роздивлятися сліди. І справді, трохи далі відбиток індіанського мокасина в траві вказав нам потрібний напрямок. Проте пошуки ледве помітних слідів забирали надто багато часу, і ми просувалися вперед украй повільно, а індіанці все більше віддалялися від нас. Через деякий час сліди знову стали чіткішими. Мабуть, із кінських копит зняли шматки тканини. І аж урешті ми зовсім чітко побачили сліди індіанських ніг поряд із кінськими слідами. Це було дивно, і я замислився, що це могло означати. У цей момент Віннету зупинив свого коня і став вдивлятися у далечінь, ніби намагаючись щось пригадати.

— Уфф! — вигукнув він. — Печера в горі, яку білі люди називають Генкок.

— Чому ти згадав про неї? — запитав я.

— Віннету тепер усе розуміє. У цій печері племена сіу приносять людські жертви Великому Духові. Мій брат пам’ятає, що індіанці розділилися на два загони, і більший вирушив до стійбища, щоб скликати все плем’я на свято жертвопринесення, а менший попрямував на північ, до гори Генкок. Тому на кожного коня посадили по кілька бранців, а індіанці йдуть поряд із кіньми пішки. Віннету впевнений, що бранців ведуть до печери крові.

— Чи далеко звідси до тієї гори?

— Ми будемо там до вечора.

— Це неможливо. Вона надто далеко звідси, — сказав Фред.

— Мій брат мусить пам’ятати, що існує дві таких гори.

— А Віннету знає, котра з них та, що нам потрібна?

— Так.

— І побував у цій печері?

— Так. Віннету знає шлях, тому що саме там він домовлявся з батьком вождя Коі-Це, який потім зрадив Віннету, і Віннету взяв його скальп. Нехай мої брати більше не шукають слідів, а довіряться Віннету.

І він пришпорив коня, а ми подалися за ним. Ми довго їхали поміж ущелин, поки нарешті гори раптово не розступилися. Перед нами лежала величезна зелена рівнина. Навколо неї височіли похмурі скелі.

— Мовою дакота ця прерія називається Долиною Крові, — пояснив Віннету, пришпорюючи коня.

То от яка ця моторошна долина, де пролилося стільки крові і про яку вестмени розповідали так багато легенд! Саме сюди червоношкірі з племен дакота приводили приречених на смерть полонених, випускали і гнали по прерії, аж поки не заганяли на смерть. Тисячі невинних людей загинули тут болісною смертю біля стовпа тортур — їх спалювали живцем, вбивали ударами ножа або томагавка,