Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Вогонь! — наказав полковник Радж, чий гучний голос перекричав виття ворогів.

Гримнув другий випал.

— Вперед! У рукопашний бій! — пролунав наступний наказ Раджа.

Тієї ж миті робітники, всі як один, вилізли на стіну й почали стрибати донизу. Навіть несміливі відчули приплив сил і лев’ячу відвагу. Збентежені червоношкірі не чекали такого опору й повернули назад.

Я далі стояв біля воріт. Біля стіни розгоралася жорстока битва, однак розв’язка мала настати через кілька хвилин. Ряди супротивників танули на очах, а єдиним засобом врятуватися для них була втеча. Тіні, які вже перестали здаватися зловісними і жахливими, одна за одною зникали з поля бою і ховалися в темряві.

Тільки тепер мені знадобився штуцер, який мав ту перевагу, що з нього можна було вистрілити двадцять п’ять разів підряд не перезаряджаючи. Я послав услід утікачам вісім куль, а коли прицілився вдев’яте, то не побачив перед собою цілі: індіанці встигли сховатися, а ті, в кого я влучив, лежали на землі і намагалися відповзти подалі. Але їх незабаром помітили й оточили робітники.

Біля стіни розвели багаття, щоб освітити поле бою. Я не люблю кривавих видовищ, тому відвернувся й побрів до будинку полковника. Не встиг я зайти й сісти, як з’явився Віннету. Я здивовано глянув на нього.

— Мій індіанський брат повернувся без скальпів. Невже жоден з індіанців не загинув від руки Віннету? — здивовано запитав я його.

— Віннету не зніматиме більше скальпів. Відтоді, як він почув спів у горах, вождь апачів вирішив, що вбиватиме ворогів, але залишатиме волосся на їхніх головах.

— А скільки ворогів убив апач?

— Віннету не рахує голів. Та й навіщо, адже мій білий брат сьогодні не вбив нікого.

— Звідки ти знаєш?

— Якщо я помиляюся, то чому тоді рушниця мого брата Чарлі мовчала, коли білі воїни тікали повз нього? І чому він стріляв їм тільки по ногах? Віннету порахував лише цих воїнів. Їх було вісім. Вони лежать надворі, їх захопили в полон, бо вони не можуть утекти.

Цифра була правильна, отже, я влучив у тих, у кого стріляв, і досягнув своєї мети схопити кількох розбійників. Можливо, серед них був і Галлер. Решту я не хочу бачити, бо я — людина і християнин!

Незабаром прийшов Волкер.

— Чарлі, Віннету, виходьте надвір! Ми його схопили! — вигукнув він.

— Кого? — запитав я.

— Галлера.

— О! А хто його зловив?

— Ніхто. Він був поранений і не зміг утекти. Це чудово! Поранено було вісім розбійників і всіх в одне й те ж місце, у стегно, тож вони впали й не змогли рухатися далі.

— Справді дивно, Фреде.

— Уявіть собі, ні один з поранених індіанців не захотів здатися живим, а ці вісім негідників благали не вбивати їх.

— Їхні рани небезпечні?

— Ще невідомо. У нас не було часу оглянути їх. Але чому ви сидите тут? Ходімо! Мені здається, ми дечого навчили червоношкірих. Втекли не більше ніж вісімдесят людей із двохсот.

— Чому ж ви радієте, Фреде? Сто з гаком убитих — це жахливо!

— Жахливо. Але ж вони самі винні. Сподіваюся, їхнє плем’я тепер схаменеться. Цієї ночі вони пережили таке, про що довго ще розповідатимуть.

Коли вранці я побачив гори складених один на одного трупів, мені довелося відвернутися від жаху. Я мимоволі подумав про слова одного вченого про те, що людина — це найбільший хижак у світі.

Опівдні потягом прибув лікар, який оглянув і перев’язав поранених. Рана Галлера розпухла, почалося зараження крові. Дізнавшись про те, що надії на одужання немає, він навіть не намагався удавано розкаятися, щоб пом’якшити покарання. Волкер, який був там, поки лікар оглядав Галлера, влетів до мене в кімнату, як куля.

— Чарлі, вставайте! У дорогу! — гукнув він. На обличчі читалася тривога.

— Куди?

— У Гелльдорф.

Його слова налякали мене.

— Навіщо?

— Оґлала хочуть напасти на поселенців.

— О Боже! Звідки ви знаєте?

— Від Галлера. Я розмовляв при ньому з полковником і коротко розповів йому про чудовий вечір у Гелльдорфі. І тоді Галлер зареготав і почав викрикувати, що більше нам так не пощастить. Коли я стривожився і став допитуватися, він сказав, що червоношкірі нападуть на селище.

— В дорогу, Фреде! Розшукайте Віннету й ведіть сюди наших коней, а я тим часом поговорю з Галлером сам.

Увійшовши до будинку, де лежали поранені, я побачив біля Галлера полковника. Смертельно блідий ватажок зграї лежав на закривавленій ковдрі. Його важкий погляд виблискував ненавистю і презирством до всіх.

— Яке ваше справжнє ім’я: Роббінс чи Галлер?

— Вас це не стосується!

— Це стосується мене більше, ніж ви можете подумати, — відповів я.

Чесно кажучи, я був упевнений, що він не захоче говорити зі мною, тому слід було обрати іншу тактику: спробувати роздратувати його.

— Забирайтеся геть звідси! — крикнув він.

— Я маю достатньо підстав поговорити з вами, — твердо відповів я, витримуючи його погляд. — Це я випустив кулю, яка стала для вас фатальною.

Очі його широко розкрилися, здавалося, ще трохи, і вони вискочать з орбіт. Смертельно бліде обличчя почервоніло від припливу крові, старий шрам на лобі набряк.

— Ти брешеш! — розлючено гаркнув він і почав сипати настільки брудними лайками, що я не беруся