Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Я не хотів убивати вас, — відповів я, ледь зберігаючи спокій. — Дізнавшись потім, що ваша рана смертельна, я відчув докори сумління і пошкодував вас. Але тепер бачу, що ви негідник, тому я навіть радий, що звільнив світ від такого, як ви. Моє сумління чисте. Ні ви, ні ваші спільники-індіанці не зможете більше нікому нашкодити.

— Ти певен у цьому? — запитав він і злорадно посміхнувся. — Тоді відвідай своїх друзів у Гелльдорфі і потішся за них.

— Дурниці! Селище надійно захищене.

— Надійно захищене? Та там не залишиться каменя на камені. Тепер я шкодую, що вирішив спочатку напасти на Еко-Каньйон і тільки потім взятися до Гелльдорфа. Нічого, тут нам не пощастило, зате там усе буде гаразд. Поселенці заплатять за всіх тих індіанців і білих, що ви тут убили.

— Це все, що я хотів дізнатися від вас. Ви не просто негідник, містере Галлере, ви — дурний негідник. Ми негайно вирушаємо в Гелльдорф, щоб врятувати все, що можна. А навіть якщо вже пізно й індіанці взяли поселенців у полон, ми звільнимо їх. Тільки завдяки тому, що ви не вмієте тримати язик за зубами, ми врятуємо чесних людей.

— Чорта ви врятуєте, а не чесних людей! — закричав він.

Його спільник, що лежав неподалік, весь час уважно стежив за мною. Після останніх слів Галлера він підняв голову і вимовив:

— Віриш ти йому чи ні, Роббінсе, а він їх справді звільнить. Я його знаю, йому й не таке вдавалося. Це — Вбивча Рука.

— Вбивча Рука? — вигукнув розбійник. — Тисяча чортів! То ось чому вісім куль потрапили в нас! Щоб тобі горіти в пеклі! Щоб ти…

Я не став слухати його прокляття, повернувся й вийшов надвір. Полковник Радж вийшов слідом за мною і здивовано запитав:

— То ви — Вбивча Рука?

— Так. Він не помилився. Я колись стрічався з цією людиною в прерії, але тоді він ще не був розбійником, а звичайним мисливцем. Однак я повинен поспішати. Прошу вас, дайте мені людей. Я мушу допомогти мешканцям Гелльдорфа.

— Вибачте, сер, але це неможливо. Я й сам пішов би з вами, але, на жаль, я лише службовець компанії, і мої обов’язки змушують мене залишатися тут.

— Ви хочете сказати, що нещасні поселенці повинні загинути? Але ж їх кров упаде на вашу голову! Як же ви виправдаєтеся в очах людей і в очах Господа?

— Не панікуйте й вислухайте мене, сер. Мені суворо заборонено залишати Еко-Каньйон без крайньої потреби. Я також не можу наказати робітникам іти з вами. Однак я дозволю вам поговорити з моїми людьми. Добровольці, які виявлять бажання, зможуть залишити на певний час свою роботу і отримати від мене коней і зброю.

— Дякую вам! Розумію, що більше ви не можете зробити, і прошу не сердитися на мене за те, що я відриваю ваших людей від роботи. Я дуже поспішаю, тому на цьому закінчимо.

Через дві години я вже скакав на чолі загону з сорока добре озброєних людей. Віннету їхав поруч зі мною. Він не вимовив ні слова, але вогонь, що горів в його очах, був промовистішим за всякі слова. Якщо індіанці справді напали на Гелльдорф, їм доведеться нелегко!

Ми їхали знайомою дорогою, тому не зупинялися навіть на ніч. За всю дорогу ми не промовили одне до одного й кількох слів. Опівдні наступного дня наші втомлені коні привезли нас до перевалу, за яким було поселення. Вистачило одного погляду, щоб переконатися, що цього разу Галлер не збрехав. Ми запізнилися.

— Уфф! — скрикнув Віннету, показуючи на дим, який піднімався над селищем. — Я розірву цих собак на шматки!

Я глянув туди: червоношкірі спалили і зруйнували каплицю, а хрест скинули в урвище.

Ми з Віннету й Товстуном Волкером уважно оглянули обгорілі руїни будинків, але ніде не знайшли мертвих. Я покликав своїх людей, щоб вони допомогли мені розібрати руїни. Те, що серед руїн не було людських жертв, дуже мене втішило.

Віннету зійшов з коня й піднявся угору до попелища каплиці. Незабаром він повернувся, а в руках обережно ніс невеликий дзвін.

— Вождь апачів знайшов голос гір, — сказав він, — і закопає його тут до того часу, доки не повернеться переможцем.

Тоді ми знову скочили в сідла й помчали вперед. На чолі загону їхав апач, він не відривав погляду від сліду ворогів. Здавалося, навіть сама смерть не зможе зупинити його на шляху помсти. Нас було сорок проти вісімдесятьох, але в такій ситуації ніхто не зважає на кількісну перевагу ворога.

До сутінків залишалося близько трьох годин, і за цей час ми жодного разу не зупинилися і проїхали велику відстань, тож могли пишатися витривалістю наших коней. Коли стемніло, ми зупинилися на ночівлю.

Наступного дня сліди показали, що індіанці випереджають нас більш ніж на півдня і що вони не зупинялися всю ніч. Вони дуже поспішали, і причина такого поспіху була очевидна: під час нічного нападу в Каньйоні Віннету вигукнув своє ім’я, і тепер вони знали, що їх переслідуватимуть.

Наші коні вже зробили майже неможливе, і ми знали, що годі примушувати їх бігти ще швидше. Тому протягом першого й другого дня переслідування ми не наздогнали ворогів.

— Час іде, — сказав мені Товстун Волкер, — ми можемо запізнитися.

— Не запізнимося, — впевнено відповів я. — Полонені повинні померти біля стовпа тортур, а для цього індіанцям треба насамперед дістатися до своїх поселень.

— А де саме їхні поселення?

— У Квакінґасп-Рідж, — відповів Віннету. — Але ми наздоженемо їх раніше.

На третій день перед нами несподівано виникла суттєва перешкода — сліди розходилися. Одна, більша, частина загону повернула на північ, інша — на захід. Перша була важливіша.

— Індіанці хочуть